Please enable JavaScript.
Coggle requires JavaScript to display documents.
Неоконсерватизм - Coggle Diagram
Неоконсерватизм
Неокласична (англо-американська) парадигма
поєднує ринкову економіку з обмеженим державним втручанням для підтримки соціальної стабільності та економічного зростання.
Ордоліберальна (європейська) парадигма
наголошує на сильній ролі держави у створенні чітких правил конкуренції та підтриманні економічного порядку в умовах вільного ринку.
Структура сучасного консерватизму
Теорія монетаризму
(регулювання економіки через сферу грошово-кредитного обігу )
Економічна теорія пропозиції
(регулювання системи оподаткування – основний фактор вивільнення частини прибутків для інвестування)
Теорія раціональних очікувань
(ринкові суб’єкти діють раціонально, враховуючи наміри владних структур та прагнучи протидіяти державній політиці, коли вона суперечить їхнім економічним інтересам)
Спільні риси сучасних неоконсервативних теорій
ПРАКТИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ
Рівень методології
- принцип редукції (макроекономічні залежності складаються з простого підсумку залежностей на мікрорівні)
Критичний характер
- негативне ставлення до зростання державного втручання в економіку
Рівень економічної філософії
- віра в ефективність розподільчої функції ринку та в механізм цін як основу ринкової системи
Основні теорії неоконсерватизму
Теорія раціональних очікувань
істотно вплинула на розвиток макроекономічних досліджень і увійшла до світової думки економічної думки як «нова класична макроекономіка» :**
раціональна поведінка економічних суб’єктів, повнота інформації під час формування очікувань, досконала конкуренція на всіх ринках та миттєве відображення нової інформації на кривих попиту та пропозиції)
відносна сталість ринкової рівноваги та раціональна поведінка економічних суб’єктів за умов невизначеності.
макроекономічна концепція, побудована на підґрунті неокласичної мікроекономічної моделі загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса;
Теорія економіки пропозиції
важлива складова сучасного економічного консерватизму, що сформувалася наприкінці 1970-х років, доповнивши на методологічному підґрунті неокласики монетарні форми та методи регулювання господарства.
на відміну від кейнсіанства, відстоює необхідність стимулювання пропозиції й зростання ефективності виробництва на основі зниження бюджетних витрат, скорочення прибуткових податків, стимулювання підприємництва та урізання витрат на соціальну сферу.