Дядько Лев зі своїм небожем Лукашем збирається будувати в цій місцевості хату. Він говорить хлопцю, що треба з повагою ставитись до лісових мешканців. Лукаш робить з очерету сопілку і грає на ній веснянки. Голос сопілки будить Мавку від зимового сну в стовбурі старої верби. Лісовик застерігає лісову дівчину від близького знайомства з людським хлопцем, що грає на сопілці , бо вона втратить волю.

Пізнє літо. Мати докоряє Лукашеві, що він усе грає, гуляє з «відьомським кодлом», а робота стоїть. Мавка помічає, що Лукаш змінився, неуважний до неї. Лукаш пояснює це тим, що матері потрібна невістка, яка б працювала на полі й у хаті. Мавка силується зрозуміти всі ці людські закони. Мати Лукаша дає Мавці серпа й наказує жати. З цього нічого не виходить, бо Русалка польова благає Мавку не губити її красу. Щоб виправдатися перед матір’ю Лукаша, Мавка серпом ріже собі руку. Мати приводить на поле Килину – пишну молодицю з села. Вона вправно починає жати і жартувати з Лукашем. Той охоче допомагає, а потім проводжає її до села. Мавка сумує, плаче. Це бачить Лісовик. Він радить їй звернути увагу на красу осінньої природи, згадати про волю… Мавка просить його допомогти їй знову стати лісовою царівною. Лісовик вбирає дівчину в багряні шати і срібний серпанок.

Хмарна осіння ніч. Біля Лукашевої хати видніється постать Мавки. З лісу виходить Лісовик і дивується, що Мавка тут, а не в «Того, що в скалі сидить». Мавка розказала, що коли Лісовик помстився Лукашу – перетворив на вовкулаку, вона почула його виття і «жаль палкий зірвав печерний склеп», а в своєму серці вона знайшла «теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає».

Твір закінчується ремаркою: «Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця...