До представників «Празької школи» належать Є. Ф. Маланюк, О. І. Теліга, Ю. Ю. Дараган, Л. М. Мосендз, Олег Ольжич, Н. А. Лівицька-Холодна. Поразку в громадянській війні ці майстри слова сприйняли не як крах усіх систем і не впали в розпач на противагу старшому поколінню письменників-емігрантів (М. К. Вороний, Олександр Олесь, В. І. Самійленко). Вони гуртувалися навколо відомого мецената, ідеолога українського націоналізму Д. І. Донцова й поділяли його ідеї щодо формування нового типу українця — національно свідомої особистості, патріота рідної країни. «Пражани», щоправда, не поділяли думки про силове протистояння, вважаючи, що основною зброєю має бути «стилос». Д. І. Донцов допомагав письменникам друкуватися в журналі «Літературно-науковий вісник» («Вісник» з 1933 р.). Д. І. Донцов усіляко намагався сприяти відродженню волі нації до життя, хотів утвердити владу меншості («касту ліпших людей»). При цьому такою «кастою» мала стати аристократія, яку поповнювали б лише найкращі представники нації, високоморальні, високодуховні люди. Д. І. Донцов хотів перевиховати українців, здолати принцип «крайньої хати», пасивність українського народу. Такі погляди здобули підтримку з боку поетів «вісниковської», або «Донцовської квадриги». Д.І. Донцов, публікуючи на сторінках журналу «Вісник» твори Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Леоніда Мосендза й Олени Теліги, вважав, що саме ця «квадрига» (четвірка) спроможна підняти український дух. На переконання Д. І. Донцова, основна функція митця виховувати націю. У цьому позиції Є. Ф. Маланюка розходилися із світобаченням ідеолога українського націоналізму. Поет був переконаний, що роль митця не зводиться до виконання службової повинності. Він усіляко обстоював тезу про те, що «мистецтво — вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі».