Please enable JavaScript.
Coggle requires JavaScript to display documents.
Україна в умовах десталінізації - Coggle Diagram
Україна в умовах десталінізації
1.Внутрішньополітична ситуація на початку 1950-х років
На початку 1950-х років у СРСР та УРСР суперечності між потребами народу та партійно- державної номенклатури продовжували зростати. Компартія не бажала й не знала, як задовольнити очікування народу, не втративши влади.
Відбувалися «чистки» української інтелігенції, оскільки влада усвідомлювала, що настрої оновлення йдуть саме від освічених і талановитих людей.
З полиць магазинів зникали продукти харчування, товари щоденного попиту. Нестачу товарів широкого вжитку зумовлював першочерговий розвиток важкої м
Значним тягарем для бюджету були економічно й екологічно не обґрунтовані проекти «великих сталінських будов», зміцнення армії. Звичним явищем стали черги.
Протягом 1952 р. в Москві були сфабриковані «справи лікарів-убивць». На таку роль «обрали» найвидатніших представників медичної науки.
Каральні органи розробляли версію про єврейсько- український антирадянський «заколот». Однак нову хвилю терору в березні 1953 р. обірвала смерть диктатора. Проте це не позначилося на українському рухові.
Так, прагнучи зміцнити своє становище, міністр внутрішніх справ СРСР Л. Берія спробував вирішити питання щодо повстанського руху в Західній Україні та Литві.
У квітні 1953 р. Л. Берія ініціював амністію для в’язнів, засуджених на строк до 5 років. Було звільнено 1,2 млн осіб (54 % від тодішньої загальної кількості в’язнів). Амністія не стосувалася ув’язнених за політичними статтями, оскільки за ними передбачалися набагато більші строки.
Зате свободу отримали сотні тисяч карних злочинців. Це різко підвищило рівень злочинності, чого й прагнув Л. Берія, щоб показати свою значущість як міністра внутрішніх справ та організатора боротьби з криміналітетом.
Водночас суперництво кремлівських керівників зумовило певне послабленнятоталітарного режиму, гуманізацію політичного та громадського життя й певне послаблення імперського тиску на Україну.
У вересні 1953 р. М. Хрущов був обраний першим секретарем ЦК КПРС. Боротьба за владу спонукала його ініціювати значні зміни в керівництві УРСР. Частка українців у республіканському й обласному керівництві сягнула понад 70 %, серед керівників великих підприємств — понад 50 %.
У 1957 р. Держплану УРСР було передано функції планування та контролю над усією республіканською економікою.
XX з’їзд КПРС. Десталінізація
Після смерті Сталіна (1953) у СРСР вирували суцільні суперечності. По-перше, між народами імперії, які прагнули свободи, і російсько-радянським імперіалізмом, що прикривався більшовицькими гаслами про «щасливе майбутнє всього людства — комунізм».
Хрущовські перетворення («хрущовськавідлига») — це розширення партійної демократії та політичної лібералізації суспільного життя; прискорення економічного розвитку; поліпшення матеріального становища народу при збереженні тоталітаризму й контролю над економікою.
Подолавши головних конкурентів у боротьбі за владу, М. Хрущов постарався якомога швидше, достроково скликати XX з’їзд КПРС (14-25 лютого 1956 р.). Він виступив з доповіддю «Про культ особи та його наслідки», що містила критику культу особи Сталіна й таких його злочинів, як насильницькі депортації народів, застосування репресій проти ідеологічних противників.
Було покладено край масовому терору, припинено практику свавільного ігнорування законів владоможцями. Викриття культу особи Сталіна стало найграндіознішою подією в історії радянського суспільства.
Наскільки складним був процес десталінізації, красномовно засвідчує той факт, що партійне керівництво так і не наважилося опублікувати текст доповіді М. Хрущова для широкої громадськості. Членів партії ознайомлювали з ним спеціальним закритим листом. Повний текст доповіді оприлюднили в СРСР лише через 33 роки.
Восени 1961 р. були масово демонтовані пам’ятники Сталіну, закрито музеї, перейменовані підприємства та колгоспи, а м. Сталіно перейменовано на Донецьк.
Для боротьби з вуличною злочинністю організовували народні дружини. У 1962 р. дружинників фактично зрівняли в правах з працівниками міліції. Тоді ж розпочалася кампанія боротьби з «дармоїдством і паразитичним способом життя, розкраданням соціалістичної власності».
Процеси десталінізації та лібералізації ліквідували лише найпотворніші прояви владного свавілля. Однак визначальні ознаки тоталітарного радянського політичного режиму залишилися незмінними.
Реабілітація жертв політичних репресій
Реабілітація розпочалася у вересні 1953 р. з перегляду справ окремих партійних і державних діячів і членів їхніх сімей. Упродовж 1954 р. — на початку 1956 р. був здійснений перегляд кримінальних справ засуджених за т. зв. «контрреволюційні злочини», «антирадянську діяльність». Як наслідок, було звільнено майже 15 тис. політичних в’язнів з УРСР,
Як правило, переглядали справи лише тих репресованих, які надіслали скарги особисто або за них це зробили їхні родичі, творчі спілки, громадські організації, членами яких вони були. Наслідком цієї роботи стала повна реабілітація 250 тис. осіб (переважно посмертно).
Більшість репресованих громадян не була реабілітована взагалі, їхні права не були повністю відновлені. Партійно- державне керівництво на чолі з М. Хрущовим не наважилося на перегляд політичних справ, сфабрикованих у 1920-1930-х роках, очевидно з огляду на те, що могли б відкритися факти їхньої особистої причетності до організації репресій.
Не підлягали перегляду справи активних діячів ОУН та УПА, партійних діячів та інтелігенції, репресованих за звинуваченнями в «українському буржуазному націоналізмі». Не переглянули справ репресованих народів. їм не дозволили повернутися на рідні землі. У середині 1960-х років процес реабілітації був фактично припинений.
Ліквідація ГУТАБу (ГУЛАГу)
через «виправно-трудові табори» якого пройшло, за різними оцінками, від 30 до 55 млн в’язнів.
Насамперед було ліквідовано особливі табори для політв’язнів, а в 1955 р. започатковано загальну реформу місць утримання. До 1957 р. було ліквідовано велику кількість таборів ГУТАБу (ГУЛАГу). Решту було реорганізовано й перейменовано на виправно-трудові колонії (установи).