Зі створенням Німецької імперії та єдиної італійської держави змінило політичну карту Західно Європи та співвідношення сил в цій частині світу. Замість декількох десятків маленьких держав, тепер в Європі з'явились дві великі держави. Причому одна з них - Німеччина - була створена в результаті революції зверху, і стала могутньою військовою державою, яка прагнула утвердити свій вплив в світі. Це прагнення проявило себе в ході франко-пруської війни, в результаті якої Німеччина отримала Ельзас та Лотарингію. Захоплення цих двох провінцій значно посилив вплив Німеччина та послабив Франці. Але крім цього, він створив постійне напруження на континенті, так як французик хотіли повернути втрачені території, а німці чекали війни. В Європі з'явилось нове состояние - "озброєний мир", при якому ніколи не зникла небезпека появи нової війни. Звісно, це положення не могло не турбувати європейських політиків, і передусім канцлера Німеччина Отто фон Бісмарка. Талановитий дипломат Бісмарк розумів, що з ким би не виник конфлікт в Німеччини, в її противника був союзник в ролі Франції. Щоби забезпечити себе на випадок війни і не допустити зближення Франції із сусідами Німеччини, Бісмарк запропонував правителям Європи заключити союзницький договір. В 1873 році такий договір був підписаний імператорами трьох європейських держав: Німеччини, Австро-Угорщини та Росії. Союз трьох імператорів закріпив доволі дивну домовленість про те, що у випадку на одну з цих країн, дві інші повинні дотримуватись з нею спільну лінію поведінки. Розпливчаста формуларьовка показувала те, що ні один з правителів не хотів пов'язувати себе якимось конкретними обов'зками. Тим не менш, створення цього союзу заклало основу формування воєнно-політичних блоків, в які на час об'єднувались держав для досягення власних цілей. Не можна сказати, що подібні союзи не створювались раніше: достатньо хзгадати хоча б історію наполеонівських війн, в ході яких противники Франції створили сім антифранцузьких коаліцій. Однак ці коаліції були не довготривалими, і їх склад постійно змінювався. Колишні противники могли перетворитися на союзників і навпаки. Наприклад, під час знаменитої "битви народів" в жовтні 1813 року, союзна Наполеону армія Саксонського кюрфюрства прямо в ході битви перейшла на сторону його противника. Цей курйозний факт наглядно показує те, наскільки нестабільними були такі угоди. Вже в другій половині XIX ст. дипломатам і політикам стало ясно, що подібні блоки можна створювати тільки на основі співпадаючих та постійних взаємних інтересах. Спроби заключити саме такий довгостроковий союз і стало підписання союзу трьох імператорів. Однак вже берлінський конгрес з очевидністю довів те, що в країн, що увійшли до цього блоку, все ж таки різні інтереси. Так, Росія була зацікавлена в тому, щоб не допускати подальшого послаблення Франції і посилення Німеччини. Той же час німецькі політичні кола прийшли до рішення про необхідності підтримки Габсбурзької монархії. Тому кожна зі сторін підтримувала свого можливого союзника. Для прикладу, відразу після берлінського конгресу, німецький та австро-угорський уряди заключили договір, який забов'язував кожного його учасника допомагати один одному у випадку нападу Росії. Звісно, Бісмарк розумів, що підписуючи цей договір, він підштовхує Росію до підписання такого ж договору з Францією. Однак Німеччині це було невигідно. Вміло маневруючи, Бісмарк зміг заключити в 1881 році австро-російьско-німецький договір про взаємний нейтралітет. Але й цією угодою зовнішньо-політична діяльність Бісмарка не закінчилась. Майстер політичної інтриги, німецький канцлер зміг так заплутати взаємовідносини європейських держав, що здавалося, що з клубка протиріч не вдасться вибратися. Так, не без участі дипломатії Бісмарка почалась італо-французька війна за колонії в Північній Африці, зокрема за Туніс. Цікавість до цієї країни був доволі зрозумілий: вигідне географічне розташування на півночі африканського континенту в самому вузькому місці Середзменного моря робило
Туніс неймовірно важливою територією для європейських держав. Більш сильна Франція без особливих зусиль захопила цю країну. Програвша цю війну за колонії Італія поспішно заключила договір з ворогами Франції - АУ та Німеччиною. Так, в 1882 році виник Троїстий союз. Всі три учасники обіцяли один одному воєнну допомогу у випадку нападу на них четвертої сторони. Заключення Троїстого союзу ще більше наколила обстановку в Європі. З плином часу Росія стала ще більше розуміти, що Нім. та АУ всіма силами намагаються послабити її становище і проводять відкриту антиросійську політику. Зокрема, АУ активно противилась росту впливу Росії в Болгарії та Сербії. Тим же часом, в Балканські справи почала активно втручатись Англія, намагаючись зайняти місце Росії в якості найкращого друга болгар. В складному положенні була й Франція, оточена ворогами у вигляді Німеччина та Англії. Весною 1891 року французи запропонували заключити союз, проте російський цар Олександр ІІІ довго думав, перед тим, як прийняти це рішення. Накінець, в 1893 році була підписана франко-російська військові конвенція, яка була направлена проти іншого військового блоку - Троїстого союзу. Таким чином з'явилось два військово-політичних блоків: Антанта та Троїстий союз. Згодом головним протистоянням на міжнародній арені стало протистояння Німеччини та ВБ. Обидві країни вели агресивну колоніальну політику, і, звісно, їхні інтереси постійно стикались одна з одною. Наприкінці XIX ст. Англія притримувалась політики "блискучої ізоляції". Її сенс полягав у вмілому маневруванні між двома воєнно-політичними блоками. Однак погроза відкритого воєнного конфлікту з Німеччиною заставила англійців інакше поглянути на ситуацію, і забути про свої суперечки з Францією та Росією. В результаті зміни політики Великої Британії спочатку в 1904 році було підписане англо-французький договір про вхаємну допомогу, а через три роки, в 1907 році, було заключено російсько-англійський договір. Таким чином було остаточно закінчено створення другого воєнно-політичного блоку названого Антантою.