Please enable JavaScript.
Coggle requires JavaScript to display documents.
Українські дисиденти – виклик системі. - Coggle Diagram
Українські дисиденти – виклик системі.
1. Активізація опозиційного руху
3. Склад учасників дисидентського руху
4. Методи тиску на дисидентів
5. Українська Ґельсінська група
Назва:Українська громадська група сприяння виконання Гельсінських угод(Українська Гельсінська група/УГГ)
Фундаторами групи стали письменник
М.Руденко
та генерал-майор
П.Григоренко
(Представляв інтереси УГГ у Москві)
Головне завдання:
ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Ґельсінською Нарадою.
У меморандумі № 1 від 6 грудня 1976 р. йшлося,про те,що «боротьба за Права Людини не припиниться доти, доки ці Права не стануть щоденною нормою суспільного життя»
міжнародна підтримка
вашингтонський Комітет ґельсінських гарантій для України(1976) та Закордонне представництво Української Ґельсінської групи (1978)
Арешти, засудження і заслання фактично припинили діяльність УҐГ.
Із 37 членів УҐГ 23 були на засланні, 6 — позбавлені радянського громадянства і виїхали за кордон, 3 члени групи загинули.Але УГГ не оголосила про припинення своєї діяльності та на початку 1988 р. на її основі постала Українська Гельсінська спілка.
2. Особливості дисидентського руху
Течії:
національно-культурницька
національно-визвольна
правозахисна
релігійна
Методи боротьби
З
вернення до влади та міжнародних організацій
:
Наприклад: листи Василя Стуса до міжнародних організацій із закликом привернути увагу до репресій в СРСР діяльність Української Гельсінської групи.
листи-протести
Масові заходи
вересні 1965 р. під час презентації у київському кінотеатрі
«Україна» картини С. Параджанова «Тіні забутих предків»
Самвидав
акції солідарності з іншими
народами
підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину;
вивішення синьо-жовтих
прапорів
індивідуальні протести
;
створення правозахисних
організацій
Голодування, бойкоти та акції мовчання в таборах
.
Спільна
мета
– опір тоталітарній системі та захист прав людини
7. Значення дисидентського руху
Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи.
Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З’єднав два етапи національно-визвольного руху — середини і кінця XX ст.
Відкривав Україну світові.
🏗️, 📈
Набутий дисидентами досвід.
Із середовища дисидентів вийшла когорта політиків незалежної України.
🔬,🇺🇦
Завдяки їхній діяльності визрівала ідея про необхідність виходу України зі складу СРСР і створення незалежної держави.
6. Самвидав
Самвидав
— це нелегальне розповсюдження літератури, що оминала радянську цензуру.
Іван Дзюба “Інтернаціоналізм чи русифікація?"
праця 1965 року, де автор критикує русифікацію та виступає за рівність мов і культур.
Покарання:
арешт, увʼязнення, заслання
М.Брайчевський "Приєднання чи возз'єднання?"
аналіз Переяславської угоди, що спростовує ідею “возз’єднання” України з Росією.
Покарання:
заборона творчості
В.Чорновіл "Український вісник"
незалежний журнал про права людини, переслідування дисидентів та русифікацію.
Покарання :
арешт , табори , заслання
«Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США), Перша українська друкарня у Франції
Судили
дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодексу Української РСР «Антирадянська агітація і пропаганда»
Якщо ж не набирали достатніх «підстав» для застосування політичних статей Карного кодексу, то вдавалися до кримінальних,
фабрикуючи справи
зазвичай у переддень закінчення терміну ув’язнення чи заслання або невдовзі після звільнення.
Найнебезпечніших вільнодумців
ізолювали у психіатричних лікарнях
, зокрема спеціального типу, що були фактично психіатричними тюрмами.
Окрім судового, активно використовувалось й
адміністративне переслідування
дисидентів, а саме: звільнення з роботи, виключення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, вузів й аспірантури, вилучення з видавничих планів
За сталінською традицією
переслідувань зазнавали
не лише дисиденти, але й їхні батьки, діти, близькі
родичі.
Повернення з ув’язнення чи заслання не означало здобуття свободи. Інакодумця, як правило,
передавали під прилюдний нагляд міліції.
Більшість інакомислячих представників інтелігенції після звільнення потрапляли у «внутрішню еміграцію», позбувшись доступу до засобів масової інформації, права публічно виступати і друкуватись
