Австрійський психолог і психіатр Зіґмунд Фрейд вплинув на весь подальший розвиток сучасної психології.
Уперше Фрейд заговорив про психоаналіз у 1896 році, а через рік він почав проводити систематичні самоспостереження, що фіксував у щоденниках до кінця життя. У 1900 році з'явилася його книга ”Тлумачення сновидінь”, у якій він вперше опублікував найважливіші положення своєї концепції, доповнені в наступній книзі “Психопатологія повсякденного життя”. Поступово його ідеї здобували визнання. У 1910 році його запрошують читати лекції в Америці, де його теорія здобуває особливу популярність. Його роботи переводяться на багато мов. Навколо Фрейда поступово складається коло шанувальників і послідовників. Після організації психоаналітичного суспільства у Відні його філії відкриваються в усьому світі, психоаналітичний рух шириться. У той же час Фрейд стає усе більш догматичним у своїх поглядах, не терпить ні найменших відхилень від своєї концепції, припиняючи всі спроби самостійної розробки й аналізу деяких положень чи психотерапії структури особистості, що починаються його учнями. Це приводить до розриву з Фрейдом самих талановитих його послідовників.
Погляди Фрейда можна розділити на три області: метод лікування функціональних психічних захворювань, теорія особистості і теорія суспільства. При цьому стрижнем усієї системи є його погляди на розвиток і структуру особистості. Фрейд виділяв кілька захисних механізмів, головними з який є витиснення, регресія, раціоналізація, проекція і сублімація.
Либідну енергію Фрейд вважав основою розвитку не тільки індивіда, але і людського суспільства.
Найважливіше місце в теорії Фрейда займав його метод — психоаналіз, для пояснення, роботи якого і були власне створені інші частини його теорії. У своїй психотерапії Фрейд виходив з того, що лікар займає в очах пацієнта місце батька, що домінує положення якого пацієнт визнає, безумовно.
Незважаючи на істотну модернізацію багатьох положень Фрейда його послідовниками основні підходи до психічного розвитку, закладені в його теорії, залишилися незмінними. До них відносяться насамперед наступні положення:
розуміння психічного розвитку як мотиваційного, особистісного;представлення про розвиток як адаптації до середовища; хоча середовище і не є завжди і цілком ворожої, однак вона завжди протистоїть конкретному індивіду;представлення про рушійні сили психічного розвитку як уроджених і несвідомих;ідея про те, що основні механізми розвитку, також уроджені, закладають основи особистості і її мотивів вже в раннім дитинстві й істотній зміні ця структура надалі не перетерплює.