Please enable JavaScript.
Coggle requires JavaScript to display documents.
Тема. Країни Близького Сходу в другій половині ХХ — на початку XXI ст -…
Тема. Країни Близького Сходу в другій половині ХХ — на початку XXI ст
Близькосхідна проблема. Утворення Ізраїлю
Однією з найгостріших проблем післявоєнного світу є
«близькосхідна проблема». Суперечності, що виникали між арабами та
євреями, призвели до різкого загострення
відносин.
Після Другої світової війни Сполучені Штати Америки та багато
європейських країн співчували євреям, які пережили Голокост. У 1947 р.
Генеральна Асамблея ООН проголосувала за створення в Палестині двох
держав: палестинської та єврейської. Обидва народи вважали своєю
столицею Єрусалим. За умовами розділення Палестини євреї, які
становили 34 % населення, отримали
55 % території.
Арабо-ізраїльські війни
Наступного дня на Ізраїль напали шість ісламських держав — Єгипет,
Ірак,
Йорданія, Ліван, Саудівська Аравія та Сирія. Ця перша з-поміж багатьох
арабо-ізраїльських воєн закінчилася за декілька місяців перемогою
Ізраїлю. Поки
тривали бойові дії, до Ізраїлю прибули майже 600 тис. євреїв з різних
куточків
світу. Вони оселилися в таборах біженців, що фінансувались ООН,
утворивши
кільце єврейських поселень уздовж кордонів своєї нової батьківщини.
Тим часом Єгипет узяв під контроль Сектор Гази, а Йорданія
анексувала
Західний берег річки Йордан. Отже, план ООН з поділу Палестини не був
реалізований: єврейська держава була створена, а арабська — ні. Між
Ізраїлем, з одного боку, і Єгиптом, Йорданією, Ліваном і Сирією — з іншого,
було підписано
2
перемир’я, унаслідок чого Ізраїль подвоїв територію, яку йому відвели за
планом ООН.
Друга арабо-ізраїльська війна спалахнула в 1956 р. в період Суецької кризи.
Ця Шестиденна війна закінчилася перемогою Ізраїлю. Втрати ізраїльтян
становили 800 осіб, втрати арабської
коаліції — понад 15 тис. осіб.
Ізраїль отримав контроль над районом Єрусалима (Східним Єрусалимом),
Синайським півостровом, Сектором Гази, Голанськими висотами та
Західним
берегом річки Йордан. Палестинцям, які проживали в Єрусалимі, надали
право
обрати ізраїльське чи йорданське громадянство. Більшість обрала
йорданське.
Після війни на виснаження 1969–1970 рр. наступник Г. А. Насера,
єгипетський президент Анвар Садат, запропонував арабським країнам
атакувати Ізраїль 6 жовтня 1973 р. — у день святкування іудейського свята
Йом-Кіпур (Судний день).
Ізраїльтяни були захоплені зненацька й арабські
війська завоювали територію, втрачену в 1967 р.
Після кількатижневих боїв обидві сторони погодилися на перемир’я. Війна
Судного дня закінчилася, а палестинська держава так і не була утворена.
У 1980-х роках відбулося
вторгнення Ізраїлю до Лівану, ізраїльтяни боролися з палестинським рухом
опору
Багато років її очолював Ясір Арафат. У 1987 р. палестинці розпочали
«інтифаду» — збройну
боротьбу з Ізраїлем. У 1993 р. Ізраїль та ОВП підписали угоду, за якою
палестинці отримали автономію.
Ісламська революція в Ірані (1978–1979)
У 1953 р. в Ірані прийшов до влади прозахідний політик шах
Мохаммед Пехлеві. У 60–70-х роках ХХ ст. він ініціював перетворення, які
назвали «білою революцією»: держава викупила землю у великих
землевласників і продала її за
заниженими на третину цінами дрібним іранським фермерам; було
заборонено
багатоженство, а також шлюби з неповнолітніми; жінки отримали
3
громадянські права; робітники стали акціонерами підприємств, на яких
вони працювали;
школи забезпечувалися безкоштовним харчуванням, багато студентів
отримало
змогу навчатися за кордоном. Іранська економіка переживала піднесення,
зокрема у сфері телекомунікацій, у нафтохімічній, автомобільній
промисловості,
виробництві сталі й електроенергії.
Проте для більшості іранців майже нічого не змінилося, рівень життя
населення був украй низький. Дороги залишалися неасфальтованими,
значна частина країни обходилася без електрики, навіть на околицях
Тегерана люди мешкали в оббитих бляхою халупах.
У країні наростало невдоволення високим рівнем інфляції, корупцією,
нестачею товарів, демонстративно розкішним життям
знаті. Багато хто був незадоволений нав’язуванням західних цінностей,
обмеженнями щодо духовенства, зосередженням влади в руках шаха.
У середині
1970-х років шах заснував партію «Відродження» і скасував
багатопартійність.
Найвідоміший опозиційний лідер — священик Рухолла Хомейні багато
років
перебував в еміграції. Його метою було повалення прозахідного шахського
уряду й докорінна перебудова Ірану на засадах ісламу.
Після того, як у 1977 р. за загадкових обставин пішов з життя син Хомейні
й послідовники звинуватили шаха в його вбивстві, у країні розпочалися
заворушення.
Наступного року в результаті підпалу кінотеатру в одному з іранських
міст загинули понад чотириста осіб. Хомейні звинуватив у підпалі шахський
режим, хоча жодних доказів не було надано. На початку вересня 1978 р.
армія розстріляла в Тегерані демонстрацію проти введення воєнного
стану, загинуло майже дев’яносто осіб. Цей день, який назвали «чорною
п’ятницею»,
став початком ісламської революції
«Арабська весна» та її наслідки
У 2010 р. в Тунісі, а на початку 2011 р. в деяких інших країнах Північної
Африки та Близького Сходу відбулись антиурядові протести й повстання,
5
відомі як «арабська весна». Протестний рух був виявом невдоволення
населення
політикою арабських диктаторів, свавіллям поліції, безробіттям,
зростанням
цін, корупцією.
Протестувальники в країнах з монархічним устроєм (Йорданія та
Марокко)
прагнули реформувати систему під нових правителів або запровадити
конституційну монархію. У республіканських Єгипті й Тунісі хотіли іншого
президента.
Ліві партії та профспілки вимагали підвищення заробітної плати й
припинення корупційної приватизації.
У Тунісі «арабська весна» переросла в революцію, яка змусила втекти
за
кордон президента країни й надихнула всю Північну Африку та Близький
Схід.
У 2011 р. протести охопили Єгипет, Бахрейн, Лівію, Сирію, Ємен, Алжир,
Марокко, Йорданію, Саудівську Аравію.
У 2012 р. єгиптяни вперше за 40 років обирали
президента. Ним став представник ісламістського руху «Брати-
мусульмани»
Мухаммед Мурсі.
Його президентська каденція виявилася короткочасною.
У 2013 р. в
Єгипті на хвилі масових заворушень військові здійснили державний
переворот, заарештували М. Мурсі та його найближче оточення.
У північноафриканських і близькосхідних країнах, крім Лівії та Сирії,
заворушення поступово зійшли нанівець. У Лівії ж вони переросли в
справжню
громадянську війну, яка забрала життя понад 50 тис. осіб, ще сотні тисяч
стали біженцями.
Найбільшим здобутком «арабської весни» є розвінчання міфу про
політичну пасивність арабів і непереможність зарозумілих правлячих еліт.
«Сирійський вузол»
Демонстрації в Сирії, які були частиною «арабської весни»,
переросли у
2012 р. в тривалу й руйнівну громадянську війну за участю іноземних
держав.
Затягування «сирійського вузла» пов’язане з боротьбою проти Ісламської
держави Іраку та Леванту (ІДІЛ).
Джерелами фінансування ІДІЛ є: доходи від
6
пограбувань, викупів, отриманих за заручників; продаж на «чорному ринку»
нафти, видобутої на захоплених територіях Сирії та Іраку; приватні
інвестиції з
країн Перської затоки, які підтримують війну з режимом Башара Асада.
Улітку 2014 р., захопивши території на півночі Сирії та на сході Іраку,
Навесні 2016 р. незначна частина російського
військового контингенту з пропагандистських
міркувань була виведена із Сирії, проте участь
Росії у війні на стороні режиму Б. Асада тривала. Наприклад, у лютому
2018 р. американська артилерія й вертольоти розгромили колону
російських військ, які намагалися захопити нафтопереробний завод
поблизу м. Хашшама.
Громадянська війна в Сирії забрала життя майже 250 тис. сирійців,
мільйони людей втекли до сусідніх країн. Потік біженців до США та країн
ЄС спричинив міграційну кризу в Європі.
терористи ІДІЛ оголосили про створення там власної квазідержави
(«халіфату»). Конфлікт поширився на Туреччину, Ірак, Йорданію, Ліван та
інші арабські країни. Під приводом боротьби проти ІДІЛ війська Б. Асада
застосували проти загонів опозиції хімічну зброю.
На початку осені 2014 р. проти ІДІЛ сформувалася міжнародна коаліція
з майже 50 країн, зокрема Великої Британії, Німеччини, Франції, Італії,
Єгипту, Йорданії, Іраку, Катару, Лівану, ОАЕ, Саудівської Аравії, Туреччини.
Майже відразу авіація США й союзників почала здійснювати авіаудари по
позиціях ІДІЛ у Сирії.
Найактивнішу підтримку режиму Б. Асада
надає Росія, яка у 2015 р. направила до Сирії
бойову авіацію, техніку,
а також військових.
Військове втручання було
спрямоване на підтримку дружнього до Росії режиму Б. Асада.