Please enable JavaScript.

Coggle requires JavaScript to display documents.

1. Феномен західноукраїнської преси., 4. Iдея боротьби, 3. Ідея соборності…

- - - - Джерелом поповнення партійної каси і пресових фондів видань було і добровільне оподаткування, яким себе обкладали посли і сенатори. Про це писало « Діло» у статті « Гроші і політика ( потреба засобів на закордонну інформацію)». Із цих добровільних внесків частина коштів йшла на пресу, на роботу Українського клубу у Варшаві, на канцелярію Української парламентарної репрезентації і утримання кількох секретаріатів парламентської репрезентації на периферії. Народною преса лише й може бути тоді, коли виходить коштом народу, коли вона матеріально і духовно незалежна від позанаціональних чинників.
- - - - Завдяки значній фінансовій допомозі Є.Милорадович, В. Симиренка, Є. Чикаленка функціонували «Просвіта», НТШ, «Літературно-науковий вістник». В історії західноукраїнської преси відомі випадки, коли у видання вкладали свої кошти ( М. Таранько, О. Кисілевська, М. Ковалюк, В. Микитчук, М. Донцова-Бачинська). І. Тиктору вдалося поставити на комерційну основу діяльність концерну «Українська преса», з чим не відразу змогла погодитися громадська думка.
        
        У кожній державі, до складу якої входили українські землі, були випадки, коли видання українських газет субсидіювала влада, зрозуміло, що таке видання змушене було провадити проурядову політику. Польський уряд, наприклад, фінансував такі видання не лише у Польщі («Рідний край»), але й підтримував москвофільський « Карпато- Русскій голос» С. Фенцика, що виходив в Ужгороді, тобто на території іншої держави – Чехо-Словаччини. Цілу низку видань, комуністичних і радянофільських, фінансувала Москва. З часом з'явилось декілька агітаційних видань, таких як "ДІло" та інші.
- - - - Вживаючи збірне поняття – “Західна Україна”, ми говоримо переважно і головним чином про українську пресу Східної Га-личини. Коли ми говоримо “західноукраїнська преса”, то маємо на увазі ту пресу, що виходила українською мовою і проповідувала українську ідею. (Для пропаганди цієї ідеї українці видавали, коли була така можливість, журнали й іншими мовами. Ми не вважаємо українською ту пресу, що виходила українською мовою за кошти польського, чеського, румунського чи російського ( радянського) урядів і була антиукраїнською за своєю суттю, за своїм духом. Структура західноукраїнської преси не була механічною сукупністю періодичних видань історичної епохи чи відтворенням соціальної структури української спільноти.
- - - - Молодь 20-30-х, зрештою, i 40-50 х, яка була вихована на публiцистицi Д. Донцова, рятувала вiд песимiзму i розпачу вiра в боротьбу i перемогу української державностi.
- - - - 4) визнати демократію як устроєвий (статутний) принцип представництва. Про це писав Р. Шухевич у статті «До генези УГВР».
- - - - М. Лозинський, вiдомий публiцист i громадсько-полiтичний дiяч, автор багатьох публiкацiй на тему соборностi писав у книзi «Галичина в рр. 1918-1920», що нова ситуацiя вимагала нових людей, без колишнiх полiтичних шаблонiв, iз розмахом i запалом, якi б вiдповiдали вазi iсторичного перелому, здiбних зламати i повести за собою народ, а таких людей не було нi в Української парламентарної репрезентацiї, ні в громадянстві. Втiленням соборницької iдеї стало створення у Вiднi 5 травня 1915 р. Загальної української ради – нового полiтичного керiвництва українського руху. До складу ЗУРади увiйшов i СВУ, який незмiнно стояв на соборницьких позицiях, що вiдобразилося i в багатьох публiкацiях його офiцiйного органу – «Вiстника СВУ».
- - - - Полiтичнi кроки С. Петлюри, спрямованi на те, щоб урятувати українську державнiсть коштом Галичини, жертвуючи ідеєю соборності і власне соборністю, територіальною цілісністю, навiть з огляду на неминучiсть i вимушенiсть, не знайшли пiдтримки в галицьких українцiв.
        
        У 1922 р. М. Лозинський написав статтю «Iдея соборностi i Галичина». Вiн показав ту величезну роль, яку вiдiграли галицькi українцi в утвердженнi iдеї соборностi вiд часiв «Руської Трiйцi» i до визвольних змагань. М.Лозинський слушно вважав, що не «Галичина вiдокремилась вiд Приднiпрянщини, тiльки Українська Народна Республiка вiдокремила Галичину вiд інших українських земель. Весь український народ Галичини вважає концепцiю галицької республiки тимчасовою, щоби зберегти українське лице сеї української землi до того часу, коли можна буде здiйснити iдею соборності».
      - До цiєї ситуацiї повертався у своїй публіцистиці i С.Петлюра. («Перед судом iсторiї. Слово до сучасникiв i нащадкiв»). Думки С. Петлюри про соборнiсть не лише цiкавi, але й глибокi. Ось головнi пункти його позицiї:
        
        а) у справах територiальних треба керуватися принципом соборностi, етнографiчно-територiального принципу нацiї здiйснити не можна, то було би божевiллям на догоду територiальному максималiзмовi відмовлятися вiд самостiйностi там, де цю самостiйнiсть можна зберегти;
        
        б) тiльки нечесний демагог може дозволити собi говорити, що Петлюра продав Галичину, Волинь, шлях до української державностi стелиться через Київ, а не через Львiв; тiльки тодi, коли українська державнiсть закрiпиться на горах Днiпра i бiля Чорного моря, можна буде думати, як про реальну рiч, про збирання українських земель, захоплених сусiдами;
        
        в) за такого стану нацiональної свiдомости нашого народу, його органiзованостi й дисциплiнованостi, на якому застав його 1917-1918 рр., лише скоординованою акцiєю обох частин – «галичан» i «надднiпрянцiв» можна було досягнути iдеалу державної самостiйности;
        
        г) не треба робити собi iлюзiй щодо цiєї легкостi, з якою iдеал Соборної України може бути здійснений.
        
        Дуже промовистим було гiрке визнання С.Петлюри, що iдея Соборної України була святковою фразою. Це визнання наштовхувало на думку, що рiзнi вiтки українського народу, рiзнi регiони української держави по-рiзному можуть тлумачити цю iдею
      - До поразки українцiв у визвольних змаганнях спричинилися не лише помилки керiвникiв ЗУНР i УНР. Незалежну i соборну Україну на полiтичнiй картi Європи не хотiли бачити не лише «червона» i «бiла» Росiї, а також i Європа. Але iз втратою державностi iдея соборностi не загинула, хоча в планах деяких полiтичних груп знову набувала потворних форм та iнтерпретацiй.
- - - - В липні 1939 р., коли уряд Карпатської України вже був на еміграції, між ним і Проводом ОУН було підписано договір, в якому стверджувалося, що обидві сторони, виходячи із засади соборності, обстоюють становище невідривності Карпатської України і заявляють, що принцип соборності українських земель є непорушним.
        
        Цей варіант реалізації ідеї соборності, цього «об’єднання» чи «возз’єднання» ще раз засвідчив: без своєї державності, а тим більше в межах держави, що завжди була історичним ворогом української державності, соборність має лише формальний характер. На щастя, «возз’єднання» у вересні 1939 р. було лише трагічним, хоча й досить тривалим періодом, але історично проминальним на шляху до державності й соборності.
- - - - Як важко проростала ідея державності на занедбаному політичному українському ґрунті, свідчить стаття « Свобода і автономія». Написав її І. Франко у 1907 р. Позиція І. Франка непослідовна. Спочатку він критикує тих російських шовіністів, які висували гасло «Росія для росіян», а потім їх же заспокоює: не треба боятися, що коли надати інородцям автономію, то вони відокремляться від Росії, бо для цього нема підстав. Більше того, І. Франко переконує росіян, що автономія потрібна навіть окремим частинам (російським) такої великої за розміром держави, як Росія.
        
        Погляди І. Франка, авторитетного публіциста і діяча, на ідею державності й самостійності як на ідеал і проблему майбутнього, помірковане і занадто «реалістичне» ставлення (по суті, якщо не за-перечення, то страх перед необхідністю реалізації ідеї як насущної проблеми українців) не могли не впливати на тогочасну громадську і політичну думку. Але була молодь, вихована на його творах, яка зачитувалася « Мойсеєм». Вона продовжувала почате І. Франком, вона сміливіше додумувала і активніше реалізувала його ідеї.