Please enable JavaScript.
Coggle requires JavaScript to display documents.
В. Стус. Творчість. Світогляд 630_360_1536047907-1125 - Coggle Diagram
В. Стус. Творчість. Світогляд
М. Коцюбинська: “самопізнання – самовідчуження – самоспалення”.
І. Дзюба: “доскіпливість”, “самошукання” поета призводить до “самозаперечення”, “до відчуття відчуженості від самого себе”
В. Нарівська: думка про самоізоляцію від світу, герметизацію власного духу як митця, ігнорування динамізму життя
різні форми прояву рефлективної думки:
студентські роки – час формування творчої особистості (О. Орач)
аспірант, котрий не вписався в заангажований контекст тодішнього літературознавства (М. Коцюбинська)
дисидент, чиї твори видавалися за кордоном (Є. Сверстюк)
в’язень, який уповні усвідомлював необхідність духовного вистоювання, опертя (М. Горинь)
людина, що постійно прагнула висоти (Д. Стус)
“палімпсестність”: уможливлювала переживання різних станів душі, оскільки “це містка образно-символічна структура, що дає відчути плин часопростору, прагнення до глибин, до “поліфонії, обтяженої пам’яттю століть” (з листа до батьків, 1975)
самотність перед стражданням і відповідальністю
хронотопна структура символу (реальний та уявний) найбільш адекватна для внутрішньо-суб’єктивного сприймання світу екзистенційним суб’єктом, реалізація рефлективного буття якого можлива перш за все на зламі – переході реального хронотопу в мислимий, уявний, наділений своєю системою координат.
Символ, на відміну від знаку, здатний до саморозгортання, безкінечного саморозвитку, а отже, непридатний для завершеної інтерпретації,
. Символ оформлюється у своєрідний культурний код минулого, сакрального, даючи митцеві можливість для витворення своєрідної картини внутрішнього світу (С.Аверинцев)
сприйняття природи одиничності, що переходить межі себе самої й реалізовується як множинність, переборюючи рамки людського існування, підкреслюється допоміжними символами – “урвище”, “залом”, “зигзаг”, які означають перехід певної межі, зокрема межі між життям і смертю, буттям і позабуттям.
Символіка “одиниці” (“одиничності”) у поезії В. Стуса перебуває в тісному зв’язку з екзистенційним усвідомленням самоти як єдино можливої форми перебування екзистенційного суб’єкта в світі.
Самота стає не просто душевним станом, вона – субстанція, що може лежати за межами душі ліричного суб’єкта, вона – весь світ, що є світом переживань, світом “самособоюнаповненим”
Числокод “двійки” загалом презентує в поетичній системі В. Стуса бінарність світобудови, наявність протилежностей і протистоянь, складну й суперечливу сутність ліричного суб’єкта і його ставлення до проблеми вибору;
Символічний синтез “одиниці” й “двійки” обумовлює специфічне сприйняття традиційно сакрального числового символу трійки в поетичній картині світу. Числовий символ “три” за умови незначної частотності вживання в поетичній системі творів В. Стуса передусім репрезентує явленість тріадної світобудови, що набуває ознак цілісної триєдності, а отже, одиничності-самості
“четвірка” складається з перехресного стійкого співвідношення двох пар опозицій у просторі та часі. “Четвірка” є знаком утвердження, а також онтологічної експансії, тобто за своїм символічним характером сполучає рухливу силу енергії та центрову стабільність. Таким чином, чотири є ознакою сталості, непорушності.
Символ числа “чотири”, спираючись на традиційне вираження семантики сталості, непорушності, статичності, осмислюється у ліриці поета як означення замкненого, екзистенційно мертвого простору безвиході, простору (реального чи духовно-віртуального), позбавленого вибору, шляху, руху.
Особливого значення в поезії В. Стуса набуває образ “квадрату” (подвійна символіка четвірки), що позначає замкнений нерухомий простір, позбавлений волі, причому варто зазначити, що в ліриці митця виразно протиставляється символіка “квадрата” і “кола”.
Число “сто” в поезії В. Стуса є вираженням єдиного, конкретного, емпірично визначеного множинного світу духовної темряви, “чужого”, екзистенційно мертвого світу.
Буття у контексті числокоду “сто” усвідомлюється як утрата себе й одночасно втрата реальності світу. Тобто символічний образ “сто” залишається традиційним виміром чужої сили, однак сили не лише “диявольської”, але й Божої, такої, що визначає “не я”.
Смислове поле числа “сто” осмислюється як ситуація, за якої постійно випробовується душа ліричного суб’єкта
Число “сто” стає також своєрідним символом граничності, надмірності почуттів і страждання, але надмірності, яка необхідна для існування самого суб’єкта та його внутрішнього світу.
Символіка часу й простору в поезії Василя Стуса постає як внутрішньо усвідомлене переживання ліричного суб’єкта, який шляхом особистого рефлексування фактично створює світ свого існування із притаманними йому хронотопними координатами.
Суб’єкт визначається і визначає світ навколо себе в протилежностях: “немає світу” – “немає мене”; “я в світі” – “світ в мені”; “я існую в світі” – “я існую поза світом”.
Світ і ліричне “я” в поезії В. Стуса сприймаються як дві сутності, що не обов’язково існують одна в одній.
світ – ворожа невимірювана всевладна субстанція, що прагне підкорити собі ліричного суб’єкта
світ – жива ворожа сила, що протистоїть “я” ліричного суб’єкта;
світ – божевілля, не підвладне ніяким законам – світ абсурду
світ – благословення, що карає і мучить, але очищує, – таким чином, немає чіткої межі між реальністю, що сприймається людиною в її земному існуванні, позажиттєвою реальністю, реальністю, в якій існує ліричний суб’єкт і, зрештою, надреальністю
Ліричний суб’єкт поезій В. Стуса не живе, не існує, таким чином, позбавлений страху смерті, можливості знищення, адже неіснуюче не можна й знищити.
Смерть також трактується суб’єктом як гранична межа свободи.
У часовій структурі поетичного світу творів В. Стуса виразно формується образ спіралі, здатної самозгортатися чи розгортатися. У процесі розгортання час стає вічністю, тобто сакральним буттям, згортання зводить його до меж одного людського існування. Спіраль має ознаки осьового часу як форми самоідентифікації екзистенційного суб’єкта і водночас обумовлює екзистенційну природу поетичної картини світу.
Активне усвідомлення часу й простору, себе в часопросторі сприяє самоокресленню екзистенційного суб’єкта і визначає для нього “самособоюнаповнюваний” світ.
У часі й просторі ліричний суб’єкт постійно актуалізує для себе момент проходження певної межі, за якою міняється його сутність, за якою він долає рамки своєї соціальної, а отже, й людської несвободи, відтак починає існувати в іншому вимірі
Перехід межі – це пошук індивідуальної внутрішньої свободи, бо, за Стусом, “спільне – то мертве; живе – то індивідуальне”, а отже, логічно пов’язується з проблемою екзистенційного вибору.
Художній час поезій В. Стуса, як правило, невизначений, він поділяється на існування й неіснування чогось ціннісного для екзистенційного суб’єкта.
Одним із ціннісно забарвлених символів хронотопу є “вічність”, що набуває статусу критерію істини, самого існування часу, єдино можливого виміру сутності буття. Вічність, оскільки вона очищена від неіснування, “живої смерті”, “німоти”, божевілля, є позитивним символом.
Стусове поетичне кредо: поезія як самособоюнаповнення
Є часи, коли людина мусить відмовитися від власного «я», щоб вивільнену енергію офірувати для загалу.
Є й інші часи, коли - в інтересах загалу - треба всіляко нагадувати і захищати своє природне право бути самим собою.
Постійно зринають у його авторських ліричних монологах варіації одвічного гамлетівського запитання: «як бути? як знебуть? як жить?»; «як вибухнути, щоб горіть?» («Біля осіннього озера»); «Вдатися до втечі? Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?» І тут же -відповідь: «Ні! Вистоять!» («У цьому полі...»).
Прагнучи цілісности, самототожности, прискіпливо відшукує в собі «тріщинки», що можуть призвести до роздвоєння. Усвідомлює, що така роздвоєність практично неминуча в тому реальному світі, в якому живе й житиме. Сприймає це неупокорено, болісно, як трагедію,
«Відчуваю, що непомітно консервуються форми сприймання й поетичного потоку, - писав у листі до батьків (1975). - І з цим мушу миритися. Бо вірші в цих умовах - це й знаки своєї певности, самозбереження, а тому за консерватизм форми хапаєшся, як сліпий за паркан».
«Бути людиною - дертися по вертикальній стінці» («Вміння бути циніком...»). В «Еволюції поета» герой вірша роздвоюється на себе і страх, і це самодроблення - нескінченне
