Please enable JavaScript.
Coggle requires JavaScript to display documents.
. ТЕМА 4. РІЗНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ І ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТА ПСИХОЛОГІЇ -…
. ТЕМА 4. РІЗНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ І ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТА ПСИХОЛОГІЇ
Емпірична і теоретична психологія. Сучасне уявлення про теоретичні та емпіричні методи в психології.
Поняття «досвідна наука» вперше прозвучало в XIII ст. в роботах Р. Бекона. За Р. Беконом,
один вид досвіду – це досвід, що отрумується за допомогою «зовнішніх відчуттів».
Інший досвід – духовний; в цьому досвіді розум йде шляхом пізнання, знаходячи «внутрішнє осяяння», не обмежується відчуттями. Духовні предмети пізнаються також через їх «тілесні слідства», і раціонально – розумом. Таким
Терміни емпіричної і раціональної психології ввів німецький філософ Х. Вольф (1679 – 1754). Вольф розділив:
1) науки раціональні теоретичні (куди увійшла раціональна психологія) і раціональні практичні
2) науки емпіричні теоретичні (емпірична психологія, телеологія, догматична фізика) і науки емпіричні практичні (технологія та експериментальна фізика).
Одним з варіантів загальної класифікації теоретичних методів можна вважати наступний
1) дедуктивний (аксіоматичний і гіпотетико-дедуктивний), інакше – сходження від загального до окремого, від абстрактного до конкретного. Результат – теорія, закон і ін.
2) індуктивний – узагальнення фактів, сходження від окремого до загального. Результат – індуктивна гіпотеза, закономірність, класифікація, систематизація;
3) моделювання – конкретизація методу аналогій, «трансдукція», умовиводи від приватного до приватного, коли як аналог більш складного об'єкта береться більш простий (або) доступний для дослідження. Результат – модель об'єкта, процесу, стану.
Підстави виділення психології в самостійну науку
Асоціація ідей у період виникнення психології свідомості – середина XIX ст. – виступала основним законом психічного.
У англійського лікаря і філософа Д. Гартлі асоціації мислилися вже за типом рефлексу.
Й. Гербарт (1776 –1841) намагаючись поєднати неемпіричні (метафізичні) та емпіричні підстави створив передумови нової психологічної системи.
Гельмгольц (1821 – 1894) ввів поняття несвідомих умовиводів у розуміння процесів побудови зорового образу, а також припустив особливу психологічну причинність, яку не можна редукувати до вже відомих (механічної, хімічної, фізіологічної).
Учні Гербарта М. Штейнталь і Х.Лацарус розробили програму «психології народів» як особливого розділу вивчення таких культурноісторичних продуктів, як мова, міф, мистецтво і т. п.
В. Вундт обгрунтував своє розуміння психології як самостійної науки, що включає два напрямки: фізіологічну психологію і психологію народів. Саме початок роботи створеної ним у м. Лейпцигу лабораторії (1879), призначеної для експериментальних досліджень з психології, розглядається як формальна точка відліку початку функціонування психології як самостійної науки.
Одночасно з вундтовским структуралізмом розвивалася теорія актів свідомості австрійця Ф.Брентано (1838–1917). Під впливом ідей Вундта і Брентано у м. Вюрцбурзі склався оригінальний напрямок психології свідомості – вюрцбуржська школа мислення. Самостійну лінію розуміння свідомості з позицій функціоналізму розробив В. Джемс (1842–1910). В цілому ці рухи, як і ассоціанізм, поклали початок психологічної науки.
Визначення психічних явищ в контексті різних підходів до пояснення психіки
Психологія – молода наука, якої немає ще й 150 років. Проте зміна і постійна конкретизація предмета дослідження психології, а також розвиток її теоретичного апарату дозволяють говорити про певну науково-історичну логіку становлення науки про психічні явища (Л.М. Веккер).
Психологія як наукова система знань почала оформлятися з середини XIX ст. Наукові уявлення про сутність психічних явищ неодноразово змінювалися. Деякі з основних етапів зміни уявлень про психіку можуть бути представлені у формі визначень психіки, які давалися (або малися на увазі ) в різних донаукових напрямках і наукових «школах» психології.
Психіка являє собою систему асоціативних зв'язків і відносин між структурними елементами свідомості: існують деякі вихідні елементи психічних явищ (елементарні відчуття і переживання), на основі яких протягом життя будуються все більш складні форми психічних явищ (структурна психологія В. Вундта і Е. Титченера).
Психіка є сукупність функцій, що склалися в процесі еволюції, які забезпечують найважливіші форми пристосування організму до умов зовнішнього середовища (прагматизм і функціоналізм Д. Дьюї і У. Джемса).
Психіка є система асоціацій (зв'язків), що формуються у свідомості людини: у міру знайомства з явищами й подіями у свідомості людини встановлюються зв'язки між власною поведінкою і об'єктами, що сприймаються, а також їх властивостями за подібністю, контрастом, просторово-часовою суміжністю (асоціативна психологія).
Психіка являє собою системувідносин і зв'язків між зовнішньою стимуляцією і поведінкою, що формуються шляхом навчання (біхевіоризм).
Психіка – це свідомість людини, про яку можливо отримати уявлення на основі рефлексії, самоспостереження (Р. Декарт).
Психіка є особливе феноменальне поле, щоструктурно організовується і підкоряється власним законам переструктурування та є изоморфним реальним ситуаціям життя у фізичному полі й динаміці нейрофізіологічних процесів у мозку (гештальтпсихологія).
Психіка – це душа, яка не має матеріальних підстав (донауковий період розвитку уявлень про сутність психічного).
Психіка являє собою систему процесів і механізмів у центральній нервовій системі, які забезпечують переробку інформації, що надходить із зовнішнього середовища, а також з внутрішнього середовища організму (когнітивна психологія).
За асоціативною концепцією стоїть найбільш універсальна форма взаємозв'язку – просторово-часова суміжність психічних явищ. При цьому спосіб зв'язку, механізм психічних явищ (асоціація) виявляється відірваним:
а) від структури, в яку вони об'єднуються (ціле має властивості, які не зводяться до простого асоціативного об'єднання частин)
б) від характеру вихідного «матеріалу» (субстрату), на основі якого формується психіка
У структуралізмі В. Вундта, Е. Тітченера первинним матеріалом є психічна тканина чуттєвого досвіду, що інтроспективно відкривається суб'єкту і повинна бути повністю відокремлена від свого зовнішнього об'єкта.
У гештальтпсихології структура (гештальт ) виступає не як асоціативне об'єднання психічних елементів, а як предметна цілісність, детермінована об'єктом і така, що володіє своїми власними суб'єктивними феноменологічними характеристиками і закономірностями.
У біхевіоризмі відбувається ототожнення психічних функцій тільки зі сферою спостережуваних тілесних поведінкових і реєстрованих фізіологічних реакцій при повному відриві їх від можливих «внутрішніх» об'єктивно не вимірюваних психічних структур.
У психодінамічному напряму (фрейдизм, психоаналіз, психологічний енергетизм) у психологію вводиться мотиваційний аспект поведінки в якості самостійного об'єкта дослідження. Мотивам приписується енергія, яка міститься в організмі. Мотиваційний початок психічної діяльності протиставляється матеріалу та структурі. Ставиться питання про те, що виступає специфічною формою психічної енергії і психоенергетичних перетворень.
Визначення психічних явищ у вітчизняній психології
У вітчизняній психології питання про онтологічну статус психічних явищ завжди знаходився в центрі наукових обговорень (Виготський, Леонтьєв, Рубінштейн, Гальперін). Обговорення забезпечували розвиток єдиного теоретичного підходу до дослідження психіки, який початково будувався як культурно-історичний підхід, а пізніше отримав теоретичне узагальнення в рамках діяльнісного підходу до аналізу та поясненню психічних явищ.
Відповідь на питання про онтологічну сутність психічних явищ міститься у функціональному визначенні психіки. Психіка – це система функцій живого організму, які закладаються в філогенезі, але змістовно наповнюються і розвиваються протягом онтогенезу у процесах активної взаємодії з предметним світом, у процесах реалізації операцій, дій, діяльностей і забезпечують:
організацію на основі орієнтовно-дослідних операцій і дій різних форм цілеспрямованої поведінки
накопичення протягом життя і фіксування у формі «образу світу» найбільш ефективних способів орієнтування і організації поведінки
орієнтування живого організму в навколишньому світі і постійне вдосконалення способів орієнтовно-дослідних операцій і дій