У 1882 році Марко Кропивницький створив театральну трупу, яка згодом дістала назву театру корифеїв.

Високий професіоналізм театру корифеїв засвідчувала насамперед постійна потреба виставляти не просто соціально-побутові п’єски і водевілі, а й складні музичні драми, опери, оперети, що вимагали неабиякої майстерності й наявності оперних солістів. Ролі-партії в операх „Наталка Полтавка“, „Тарас Бульба“, „Утоплена“, „Різдвяна ніч“, опереті „Енеїда“ Миколи Лисенка, в операх „Запорожець за Дунаєм“ Семена Гулака-Артемовського, „Катерина“ Миколи Аркаса, „Роксолана“ Дениса Січинського потребували професійної постановки голосу виконавців і неабияких природних вокальних даних.

Влітку 1884 року театр корифеїв гастролював у Воронежі. Газета „Воронежский телеграф“ так відгукувалася про їхні постановки: „В останніх спектаклях трупа п. Старицького удостоїлась таких овацій, яких не пам’ятає Воронеж.

1885 року театр корифеїв поділився на дві автономні трупи. Основний склад акторів залишився у Марка Кропивницького, а Михайло Старицький сформував новий колектив. До старих адміністративних бід додалися нові: цензура вирішила не допускати до сцени жодних нових українських п’єс. Залишалося інсценізувати вже дозволені цензурою твори, але ці п’єси, як підкреслював Михайло Старицький у листі до Івана Франка, „були геть неможливі до постанови на сцені“. Тож їх доводилося переробляти.

Трупа Марка Кропивницького, який віддав улюбленому дітищу загалом сорок років свого життя, завдяки високопрофесійній діяльності цього режисера набувала все більшого авторитету. Ще задовго до творчих ідей геніального російського режисера Костянтина Станіславського (1863—1938) Марко Кропивницький практично на сцені втілював основні постулати єдиного ансамблю

Марко Кропивницький як драматург уміло використовував багатющу мовну скарбницю свого народу.

Патріотичні переконання, жертовне служіння українському народові не минули для Марка Кропивницького безслідно. Після струсу мозку від спущеної на нього на київській сцені важкої завіси корифей почав глухнути, а на старість перестав узагалі чути

Талановитий майстер сцени, актор Іван Мар’яненко (1878 — 1962) мав нагоду бачити кілька спектаклів у виконанні об’єднаного театру корифеїв і професійним оком оцінити їхню гру

Микола Садовський тримався на сцені природно й невимушено, наче гетьманування було написане йому на роду, а козацьке вбрання було для нього звичайним, буденним одягом. Упродовж вистави — жодної штучної пози, жодного красивого театрального жесту

Коли брати Панас та Іван покинули трупу Миколи Садовського, вони створили „Товариство російсько-малоросійських артистів“, яке діяло з 1895 року і яким успішно керував Панас Саксаганський.

Театр Саксаганського спонукав глядачів думати, зіставляти і наслідувати героїв, адже сам Панас Карпович писав: „Зрада батьківщини, насильство, неправда та інші ганебні дії не можуть не збудити почуття ненависті, огиди і протесту проти зрадників, насильників та інших мерзенних людей, а засуджуючи зло, людина не може легко відважитись піти і собі на злочин“.

З-поміж артистів театру корифеїв було чимало жінок, серед яких особливе місце належить Марії Заньковецькій (1860— 1934). Хоча до вступу 1882 року в трупу Марка Кропивницького Марія Костянтинівна й мала певний сценічний досвід, саме в театрі корифеїв її талант розквітнув на повну силу.“.

Належність до українського театру в умовах Російської імперії унеможливила Маріїну мрію грати на сцені постаті жінок у драмах зарубіжних авторів: Вільяма Шекспіра, Олександра Островського, Антона Чехова. Але цілком справедливо підкреслював найвідоміший німецький драматург, слова якого ми взяли за епіграф до теми, що для хороших артистів немає поганих ролей.

Крім гри Марії Заньковецької, публіка тепло зустрічала кожен вихід на сцену талановитої акторки Ганни Затиркевич-Карпинської (1856 — 1921), яка почала свою акторську кар’єру в трупі Кропивницького у 1883 році, а згодом успішно виступала в складі трупи Старицького.

Драматичною артисткою школи Марка Кропивницького, успішною акторкою театральних труп Саксаганського і Садовського виявилася Любов Ліницька (1846 — 1914).