Please enable JavaScript.
Coggle requires JavaScript to display documents.
Школа і педагогічна думка другої половини ХХ століття - Coggle Diagram
Школа і педагогічна думка другої половини ХХ століття
Відродження національної системи виховання, школи і педагогіки в період становлення незалежної України у кінці XX- початку XXI ст.
Головними напрямами відродження школи є:
реалізація в навчанні та вихованні підростаючого покоління ідеї народності на основі засвоєння позитивних традицій національних культур;
демократизація всіх сторін шкільного життя, перетворення школи з відомчої ідеологічної установи в громадсько-державний інститут,відхід від жорсткого одержавлення і регламентації діяльності, широкий розвиток самодіяльних засад, залучення громадськості до визначення і здійснення шкільної політики;
індивідуалізація навчально-виховного процесу, організація його з врахуванням здібностей, нахилів, інтересів дітей та їхнього інтелектуального, фізичного і психічного розвитку;
диференціація, яка передбачає варіативність змісту, форм і методів навчання та виховання;
інтеграція зусиль від соціальних інститутів виховання — сім’ї, школи, трудових колективів, громадських організацій для поліпшення виховання підростаючого покоління.
Спрямування змісту і організації навчально-виховної роботи в школі на формування національної самосвідомості, органічне поєднання в діяльності школи національної та інтернаціональної, загальнолюдської культури.
Відображення в змісті освіти інтегративних процесів, які відбуваються в сучасній науці та виробництві, запровадження ряду інтегративних курсів з метою формування цілісної наукової картини розвитку природи і суспільства і усунення навчального перевантаження учнів.
Встановлення більш раціонального співвідношення часу на вивчення соціально-гуманітарних, природничо-математичних, мовних, художньо-естетичних предметів, на трудове і фізичне виховання.
Оптимізація оплати праці педагогів з урахуванням дійсних затрат сил і робочого часу, а також результативності педагогічної діяльності.
Врахування, інтересів учнів та їхніх індивідуальних особливостей, орієнтація змісту на розвиток здібностей та емоційно ціннісних ставлень учнів, їх. наукового світогляду та творчого мислення.
Організація навчально-виховного процесу на основі максимального врахування і розвитку індивідуальних здібностей, нахилів, обдарованості дітей.
Узагальнення, систематизація і генералізація знань на основі фундаментальних наукових ідей, теорій, законів, принципів, наукових картин світу.
Посилення гуманістичного, політехнічного і екологічного спрямування змісту освіти, дієвості засвоюваних учнями знань.
Українська педагогічна наука і школа в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945.
Київський і Харківський університети евакуювали до м. Кизил-Орда, Казахської PCP.
На кінець 1941/42 навчального року вчителів готували два університети, чотири вчительські інститути.
З працівників народної освіти було створено оперативну групу, яка керувала евакуацією дітей, вихованців дошкільних будинків, навчальних педагогічних закладів.
Багато дітей, евакуйованих з України, продовжили своє навчання у школах РРФСР, Грузії, Туркменістану, Казахстану, Вірменії, Узбекистану, Таджикистану. Школи, які виїхали зі своїми педагогічними колективами,
проводили навчання українською мовою
.
У зв'язку з війною Всесоюзний комітет у справах вищої школи запровадив навчальні плани із скороченими строками навчання — 3,5 року в університеті і 3 роки в педагогічних інститутах.
Евакуйовані у східні райони СРСР учителі, працівники органів народної освіти, науковці працювали на виробництві, в школах, ВНЗ, наукових установах.
Виникли нові типи установ — дошкільні інтернати та дитячі будинки для дітей, які втратили батьків.
Німецько- фашистські окупанти створювали так звані народні школи, метою яких було онімечення українського населення. Доступ до середньої освіти був обмежений. В окупованому Києві німці відкрили «Український науково-методичний інститут шкільної освіти», видавали педагогічний журнал «Українська школа». Було відкрито кілька учительських семінарій для підготовки вірнопідданих вермахту педагогічних кадрів.
У тих районах України, які контролювалися партизанами, школи працювали за радянськими програмами. На окупованих територіях діяли підпільні організації. Іноді це були молодіжні організації, які складалися зі старшокласників. Найвідоміша з них — краснодонська «Молода гвардія»
Постійні заняття з дітьми проводились у містах, які перебували в облозі, — у Севастополі та Одесі.
Для охоплення загальною освітою підлітків, зайнятих на виробництві, в 1943 р. було прийнято постанову про створення вечірніх шкіл для робітничої, а в 1944 р. — для сільської молоді. Цей тип шкіл ще багато років після війни допомагав здобувати освіту. Продовжують працювати започатковані у роки війни суворовські та нахімовські училища
У період 1944/45рр. в Україні вже працювали 6 університетів, 20 педагогічних та 18 учительських інститутів, 77 педагогічних училищ.
1944 року було видано ряд постанов, за якими вводились: відмінена раніше 5-бальна система оцінювання успішності; обов’язкові випускні екзамени, нагородження золотою і срібною медалями учнів-відмінників, які закінчували школу.
В грудні 1943 року прийнято постанова про введення загального обов'язкового навчання дітей з 7-річного віку, що ліквідувало розрив між дошкільними установами і початковою школою.
Школа України після другої світової війни.
З 1964 р. встановлювався 2-річний термін навчання в середній школі на базі 8 класу замість 3-річного.
Школа ставала 10-річною.
У 1966 р. була відмінена обов’язкова професійна підготовка в загальноосвітніх школах.
У листопаді 1966 р. видано постанову, за якою у школах вводилися факультативні курси з окремих учбових предметів, починаючи з 7 класу.
Створення певної кількості шкіл і класів з поглибленим вивченням в 9-10 класах окремих навчальних предметів.
Постанова від 20 червня 1972 р. "Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та подальший розвиток загальноосвітньої школи"
Змінювалася структура загальноосвітньої школи (початкова 1-4 класи, неповна середня 1-9 класи, середня школа 1-11 класи)
24 грудня 1958 р. було видано закон "Про зміцнення зв’язку школи з життям та про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР". Цей закон визначав:
перехід до обов’язкової 8-річної освіти для дітей віком від 7 до 15-16 років;
організацію виробничого навчання і виробничої практики з метою поєднання навчання з продуктивною працею дітей (вся молодь віком 15-16 років повинна була включатися у посильну суспільно-корисну працю);
структуру основних типів шкіл:
а)
школи робітничої і селянської молоді (вечірні і заочні середні загальноосвітні школи), де працююча молодь, яка має 8 класів, отримує середню освіту і підвищує професійну кваліфікацію протягом 3-х років;
б)
середні загальноосвітні трудові політехнічні школи з виробничим навчанням (11-річні: 8 класів + 3 роки для отримання повної середньої освіти та професійної підготовки в одній із галузей народного господарства);
в)
технікуми й інші середні спеціальні учбові заклади, де на базі 8-річної освіти отримується загальна середня і середня спеціальна освіта.
З 1956 р. створюється новий тип школи – школа-інтернат, куди приймалися діти одиноких матерів, інвалідів, сироти