Please enable JavaScript.
Coggle requires JavaScript to display documents.
Школа і педагогічна думка другої половини ХХ століття - Coggle Diagram
Школа і педагогічна думка другої половини ХХ століття
Українська педагогічна наука і школа в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945.
Українська школа в роки другої світової війни
Позитивним було
у школи Західної України (передусім сільські) прийшла рідна мова
освіта оголошувалася безкоштовною
За період окупації фашисти знищили на території України 8 тис. шкіл і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень.
Для реалізації своїх освітніх планів на Україні фашисти намагалися створити там т. з. "народні школи"
Метою навчання у таких школах повинно бути лише лічба, уміння розписатися та виховання покірності німцям. Уміння читати вважалося зайвим.
Щодо розвитку радянського шкільництва в Україні за роки війни, то тут можна умовно виділити два періоди:
перший (1941-1942 рр.)
спрямований на збереження школи і перебудову її роботи у відповідності до умов воєнного часу;
другий (1943-1944 рр.)
передбачав зміцнення школи на звільнених територіях і підвищення якості її роботи.
У роки війни мали місце "лісні школи", які відкривалися партизанами.
Постановою уряду від 8 вересня 1943 р. прийом дітей до школи почав здійснюватися з 7-річного
віку, вводилося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток в загальноосвітніх школах
1944 року було видано ряд постанов, за якими вводились:
відмінена раніше 5-бальна система оцінювання успішності;
обов’язкові випускні екзамени, нагородження золотою і срібною медалями учнів- відмінників, які закінчували школу.
Розвиток української педагогічної науки у XX ст.
Михайло Сергійович Грушевський
відомий вчений, творець української національної історії, видатний громадський діяч і організатор освітньої справи в Україні, талановитий педагог.
Грушевський цікавився й розвитком українського шкільництва.
Він першим у Галичині подав думку заснувати українські приватні школи.
На власні кошти він заснував у Києві будинок під школу імені свого батька.
Грушевський доклав багато зусиль у формуванні української школи в нових умовах, був ініціатором створення Головної Шкільної Ради (1917 р.).
Він брав участь у багатьох культурно-освітніх товариствах.
Він з особливим запалом закликав, щоб у народних школах навчання відбувалось українською мовою, щоб скрізь ширити українську пресу і книгу, ґрунтовно обговорює справу заснування українських кафедр при університетах тощо.
Іван Матвійович Стешенко (1873-1918)
видатний діяч українського національного відродження, організатор народної освіти в Україні, педагог, літературознавець.
Стешенко особливо проявив себе як організатор народної освіти тоді, коли його запросили очолити у серпні 1917 р. щойно створений Центральною Радою Генеральний Секретаріат Освіти.
Стешенку довелося витримати велику боротьбу не лише з ворогами українського національного руху, але й з тими поміркованими українцями, які виступали проти широкої українізації школи.
Стешенко, проводячи українізацію школи, твердо стояв на засадах забезпечення у цьому питанні прав усіх національних меншостей.
Стешенко був одним із авторів плану організації національної освіти в Україні, який було схвалено на всеукраїнських учительських з’їздах, які проходили 1917 року. Він також займався організацією роботи цих з’їздів.
Секретаріат освіти на чолі із Стешенком накреслив широку програму національного виховання, основні положення якої викладені у брошурі "Поміч учителю у справі національного виховання".
Софія Федорівна Русова (1856-1940)
активний громадський діяч періоду української революції, перша жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця.
У творчій діяльності Русової з кінця XIX ст. можна умовно виділити чотири періоди:
II період – 1906-1916 рр.
зосереджує увагу на педагогічній творчості.
видає "Український буквар", "Початкову географію", підручники французької мови
Проводить громадську роботу
пише підручники
III період – 1917-1921 рр
пов’язаний з діяльністю Русової в Центральній Раді в умовах УНР
вона очолювала відділи позашкільного і дошкільного виховання у Міністерстві народної освіти
Була активною в українізації школи, в організації педагогічних видань, зокрема, часопису "Вільна Українська школа", у підготовці і видавництві книг та підручників для національної школи
I період – кін. ХIХ ст. до 1905 р.,
У цей час вона формується як літературознавець, історик, публіцист. Пише цілу низку статей, присвячених життю і творчості Т. Шевченка, Г. Сковороди, М. Драгоманова, М. Вовчка, а також видатних представників зарубіжної історії та мистецтва.
IV період – 1921-1940 рр.
період еміграції
Русова випустила низку підручників та посібників для студентів, які готувалися до педагогічної діяльності у дошкільних закладах і школах для українських дітей
створювала дитячі притулки, школи, громади для співвітчизників.
Основна ідея і тема, що об’єднує більшу частину досліджень Русової – концепція національного виховання.
Націоналізація школи, на думку Русової, проводиться, перш за все, навчанням дітей рідною мовою, коли у програму включені найближчі до життя науки, використовується народна словесна, мистецька і музична творчість.
Одночасно Русова застерігає, що націоналізація освіти, школи ніде не мусить приводити до шовінізму. Національне виховання через пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до інших народів.
Об’єктом обов’язкового виховання, на її переконання, повинні стати всі діти.
На основі аналізу філософських, психологічних і педагогічних праць вітчизняних та зарубіжних авторів Софія Федорівна приходить до висновків, що гармонійну людину можна виховати за умов, коли:
2) виховання буде національним;
3) виховання відповідатиме соціально-культурним вимогам часу;
1) виховання буде індивідуальним, пристосованим до природи дитини;
4) виховання буде вільним, незалежним від тих чи інших урядових вимог, на ґрунті громадської організації.
С. Русова ввійшла в історію педагогічної думки як визначний теоретик дошкільного виховання дитини.
Русова приділяє увагу трудовому, естетичному, моральному вихованню.
. Вважає, що дітям доцільно займатись столярством, плетінням, вишиванням.
Багато уваги Русова приділяла проблемі вчителя.
Особу педагога вважала центральною постаттю в освітньому процесі.
Важливий висновок, який робить Русова, полягає у тому, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний, а не змучений нестатками та безправний учитель, принесе найбільшу користь і учням, і їхнім батькам.
Школа України після другої світової війни.
24 грудня 1958 р. було видано закон "Про зміцнення зв’язку школи з життям та про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР". Цей закон визначав:
– перехід до обов’язкової 8-річної освіти для дітей віком від 7 до 15-16 років;
– організацію виробничого навчання і виробничої практики з метою поєднання навчання з продуктивною працею дітей
– структуру основних типів шкіл:
школи робітничої і селянської молоді
середні загальноосвітні трудові політехнічні школи з виробничим навчанням
технікуми й інші середні спеціальні учбові заклади, де на базі 8-річної освіти отримується загальна середня і середня спеціальна освіта.
З 1964 р. встановлювався 2-річний термін навчання в середній школі на базі 8 класу замість 3- річного. Школа ставала 10-річною.
У 1966 р. була відмінена обов’язкова професійна підготовка в загальноосвітніх школах, яка не виправдовувала себе
У листопаді 1966 р. видано постанову, за якою у школах вводилися факультативні курси з окремих учбових предметів, починаючи з 7 класу, що вибиралися за бажанням учнів, визначався порядок організації диференційованого навчання
створення певної кількості шкіл і класів з поглибленим вивченням в 9-10 класах окремих навчальних предметів, встановлювалося викладання систематичних курсів з четвертого класу, а не з п’ятого.
В 70-х і на початку 80-х років було прийнято ще ряд документів, спрямованих на піднесення роботи системи народної освіти.
Але вони не працювали і радянська школа, піддаючись застійним впливам, все більше входила у кризовий стан.
1984 року було накреслено і прийнято основні напрямки шкільної реформи, де передбачалося:
підвищення якості освіти і виховання;
поліпшення постановки трудового виховання і професійної орієнтації учнів;
зміцнення навчальної дисципліни і розвиток учнівського самоуправління;
підняття громадського престижу і авторитету учителя, покращення його теоретичної і практичної підготовки тощо.
Для реалізації поставлених завдань було видано ряд партійних постанов.
було проголошено перехід на навчання дітей з 6-річного віку та на 11-річний термін шкільного навчання;
змінювалася структура загальноосвітньої школи (початкова 1-4 класи, неповна середня 1-9 класи, середня школа 1-11 класи), зменшувалась наповнюваність 1-9 класів до 30 чоловік, 10-11 класів до 25 чоловік.
Школа залишалася у кризовому стані, такою вона була і на час проголошення незалежної України.
Відродження національної системи виховання, школи і педагогіки в період становлення незалежної України у кінці XX- початку XXI ст.
Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між націями.
Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.
В ст. 3 «Закону» визначається право на освіту незалежно від статі, расової, національної приналежності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, віро - сповідання, стану здоров’я, місця проживання та інших обставин.
Це право забезпечується:
відкритим характером НВЗ, створенням умов для вибору профілю і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина;
різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.
розгалуженою мережею НВЗ, заснованих на різних формах власності, наукових установ, закладів підвищення кваліфікації, перепідготовки кадрів;
Для одержання документа про освіту громадяни мають право на державну атестацію
В ст. 5 сформульовані основні принципи освіти:
— органічний зв’язок з національною історією, культурою, традиціями;
— незалежність державної системи освіти від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій;
— пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей над політичними і класовими інтересами;
— науковий, світський характер освіти у державних НВЗ;
— гуманізм, демократизм;
— інтеграція з наукою і виробництвом, взаємозв’язок з освітою інших країн;
— рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;
— гнучкість і прогнозованість системи освіти;
— доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;
— єдність і наступність системи освіти;
— безперервність і різноманітність освіти;
— відповідність освіти світовому рівню;
— поєднання державного управління і громадського самоврядування в системі освіти.
В ст. 25 «Структура системи освіти» перераховано структурні її компоненти:
— післядипломну підготовку;
— аспірантуру;
— вищу освіту;
— докторантуру;
— професійну освіту;
— підвищення кваліфікації, перепідготовку кадрів;
— загальну середню освіту;
— позашкільне навчання і виховання;
— дошкільне виховання;
— самоосвіту.
В розділі III «Учасники навчально-виховного процесу» йдеться про права та обов’язки вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, аспірантів, докторантів.
Всі вони мають право на:
— продовження освіти за професією, спеціальністю відповідно до одержаної кваліфікації;
— особисту або через своїх представників участь у громадському самоврядуванні, в обговоренні, вирішенні питань удосконалення навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи, призначення стипендій, організації дозвілля;
— одержання направлення на навчання, стажування до інших закладів, у тому числі за кордон;
— участь у добровільних самодіяльних об’єднаннях;
— участь у науково-дослідній, дослідно-конструкторській та інших видах наукової діяльності, конференціях, олімпіадах, виставках, конкурсах;
— безпечні і нешкідливі умови навчання і праці;
— доступ до інформації в усіх галузях знань;
— забезпечення гуртожитками, інтернатами, стипендіями;
— користування навчально-виробничою, науковою, культурно-спортивною, побутовою, .оздоровчою базою НВЗ;
— трудову діяльність у позаурочний час незалежно від віку;
— вибір профілю, форми навчання, індивідуальних програм, позакласних занять;
— перерву навчання у вищому навчальному закладі, професійному училищі;
— користування послугами закладів охорони здоров’я, засобами лікування, профілактики захворювань та зміцнення здоров’я;
— захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, від дій адміністрації, педагогічних, інших працівників, які порушують права або принижують їх честь і гідність.
Обов’язки учасників НВП передбачають:
— додержання статуту, правил внутрішнього розпорядку НВЗ;
— додержання законодавства, моральних, етичних норм співжиття.
— систематичне й глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загально-культурного рівня;
Педагогічні працівники мають право на:
— участь в громадському самоврядуванні, виборах керівників НВЗ, якщо це передбачено їх статутами;
— користування подовженою оплачуваною відпусткою;
— індивідуальну педагогічну діяльність;
— пільгове забезпечення житлом у порядку, встановленому законодавством;
— вільний вибір форм, методів, засобів навчання, виявлення педагогічної ініціативи;
— одержання натуральної оплати у сільській місцевості на рівні працівників сільського господарства;
— захист професійної честі, гідності;
— підвищення кваліфікації, перепідготовку, вільний вибір змісту програм, форм навчання, організацій та установ, які здійснюють підвищення кваліфікації і перепідготовку.
Обов’язки педагогічних працівників:
— виховувати повагу до батьків, жінки, культурно-національних, духовних, історичних цінностей України, країни походження, державного і соціального устрою, цивілізації, відмінних від власних, дбайливе ставлення до навколишнього середовища;
— готувати до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами;
— настановленням і особистим прикладом утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, відданості, патріотизму, гуманізму, доброти, стриманості, працелюбства, поміркованості, інших доброчесностей;
— додержуватися засад педагогічної етики, моралі, поважати гідність дитини, учня, студента;
— забезпечити умови для засвоєння вихованцями, учнями, студентами і т. п. навчальних програм на рівні обов’язкових державних вимог, сприяти розвиткові здібностей дітей, учнів, студентів;
— захищати дітей, молодь від будь-яких форм фізичного або психічного насильства, запобігати вживанню ними алкоголю, наркотиків, іншим шкідливим звичкам;
— постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, загальну і політичну культуру.
Держава забезпечує педагогічним працівникам:
— компенсації при втраті роботи, у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці, встановлені законодавством;
— виплату пенсій, в тому числі за вислугу років;
— безплатне користування житловою площею з опаленням і освітленням у сільській місцевості, с. м. т. відповідно до чинного законодавства;
— встановлення середніх ставок і посадових окладів педагогічним працівникам народної освіти на рівні не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості (ст. 52) (у вузах — подвійна);
— правовий, соціальний, професійний захист;
— при хворобі або каліцтві допомога виплачується до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.
— належні умови праці, побуту, відпочинку, медичне обслуговування, підвищення кваліфікації не рідше одного разу на п’ять років,