Please enable JavaScript.
Coggle requires JavaScript to display documents.
Школа і педагогічна думка кінця XIX - першої половини XX століття - Coggle…
Школа і педагогічна думка кінця XIX - першої половини XX століття
Реформаторська педагогіка зарубіжних країн у кінці XIX - ХХ ст.
Нові тенденції у педагогічній теорії і практиці зарубіжних країн у кінці ХІХ - початку ХХ ст.
Перед школою ставляться нові вимоги.
Традиційна школа орієнтувалась на виховання слухняних і виконавських працівників.
Методи навчання і виховання не сприяли розвитку у дітей активності, самостійності мислення.
Школа не виконувала завдань підготовки учнів до життя хоча б у вигляді простого ознайомлення з різними видами трудової діяльності людей і показу практичного застосування одержаних у школі знань, умінь і навичок.
З другої половини ХІХ ст. іде процес становлення державних систем загальної освіти. Різко збільшується кількість шкіл і учнів. Школи, і в першу чергу початкові, стають державними і безплатними.
У ряді країн запроваджується обов’язкове навчання (Німеччина – 1751; Франція – 1879-1881; Англія – 1870; США у різних штатах по-різному починаючи з 1870; Японія – 1872).
). З кінця XIX ст. навчання у школах у більшості розвинених зарубіжних країн стає спільним для хлопчиків і дівчаток.
У якості альтернативи традиціоналізму у педагогіці з’являються нові реформаторські ідеї
вільне виховання
трудова школа
експериментальна педагогіка
педагогіка прагматизму і т.д.
Основні риси реформаторської педагогіки
Педагогіка повертається лицем до дитини, підвищується увага до її особистості.
. На зміну активному вчителеві і пасивному учню приходять активний учень і вчитель-консультант.
Підвищується соціальна функція теорії виховання.
. Виховна проблематика висувається на передній план і відмежовується у самостійний комплекс питань.
Від школи вимагалось підсилити її виховну функцію.
У змісті навчання було поєднано теорії формальної і матеріальної освіти.
На зміну пасивним пропонувались активні методи навчання.
Завдяки педагогам-реформаторам з’являються ряд нових галузей педагогічних знань:
соціальна педагогіка
характерологія
педологія
педагогіка виховання
порівняльна педагогіка
профорієнтація тощо
Характеристика наукових напрямків у зарубіжній реформаторській педагогіці кінця ХІХ - ХХ ст
Педагогіка "вільного виховання"
Одна з найбільш загальних концепцій реформаторської педагогіки. Елементи цієї концепції проникають практично в усі інші педагогічні напрямки.
Своїм ідейним джерелом її представники вважають ідеї Руссо та Дістервега про природовідповідність виховання.
Засновником цього напрямку у педагогіці стала шведська письменниця і педагог Е.Кей.
На її думку, дітей не треба виховувати спеціально, а дати їм можливість спокійно і поступово виховуватись і розвивати свої здібності самим.
В основу навчання і виховання необхідно класти лише інтереси дитини, її самостійність.
Яскравими представниками “вільного виховання“ є
Генріх Шаррельман (1871-1940)
Поставив перед школою завдання розвивати у кожній дитині її творчі сили, давати вихід дитячій фантазії через самостійний розвиток.
У навчанні провідну роль відводив “переживанням“ дітей, накопиченню ними особистого досвіду.
Марія Монтессорі (1870-1952)
Вважала, що дитина є активною істотою і за своєю природою здатна до самостійного розвитку і навчання.
Завдання ж виховання – створити таке оточення, яке б давало дітям необхідну “поживу“ для самовиховання.
В основу вільного виховання вона ставить принцип свободи
Вона вперше в історії педагогіки запровадила у практику шкіл систематичні антропологічні обстеження дітей.
Експериментальна педагогіка. Педологія
А.Біне - засновник експериментальної педагогіки і психології у Франції і першої у цій країні психологічної лабораторії.
На рубежі XIX – XX ст. у ряді європейських країн (Німеччина, Англія, Франція і ін.) та у США створюються лабораторії (спеціальні центри психологічних і педагогічних досліджень)
Експериментатори ставили своїм завданням за допомогою експериментів знайти нові методи вивчення дитини та науково обґрунтувати процес навчання і виховання.
Ернст Мейман (1862-1915)
Визначив основні умови педагогічного експерименту
щодо можливостей виклику за своїм бажанням процесів, які підлягають дослідженню
щодо довільного змінювання процесів досліджень відповідно до намірів експериментатора
щодо необхідності в експерименті враховувати кількісні зміни процесів (оскільки це дає можливість точно порівнювати явища за допомогою чисел і сприяє кількісному аналізові)
Педологія
Це наука, що спиралася на визнання фаталістичної зумовленості біологічних і соціальних факторів, вплив яких вважався як щось незмінне.
Її основоположником вважають американського психолога Е.Торндайка.
Заслуги
Педагоги-експериментатори намагались знайти ефективні методи і засоби навчання учнів, знайти закономірності їх фізичного і розумового розвитку на різних вікових етапах, вивчити розвиток психічних якостей і процесів тощо.
Недоліки
Наявність “кабінетних експериментів“, які проводились у штучних лабораторних умовах у відриві від соціальних умов і педагогічної практики.
Їх діяльність зводилась до використання тестів на вивчення розумового розвитку дітей. Негативним було й те, що методологічною основою такого тестування у ряді країн (США, Англія) виявилась теорія вроджених здібностей. Тому тестування за певних умов виступало там засобом соціальної селекції населення.
Педагогіка прагматизму
Засновник - американський філософ і педагог Джон Дьюї (1859-1952).
Ідеал Дьюї - "хороше життя"
Дьюї – прихильник ідеї “вроджених здібностей“, які передаються по спадковості.
Виховання повинно спиратись на спадковість і виходити з інстинктів і практичного досвіду дитини. Власне виховання повинно виступати як безперервне розширення цього досвіду.
Дьюї висуває ідею трудової школи і зв’язку школи з життям.
У центр шкільної справи він ставить особистий досвід, практику учнів.
Центральна фігура у процесі навчання - дитина.
Зміст навчання будується строго виходячи з інтересів дитини.
Суть прагматизму – істинне все те, що приносить користь. Значимість користі оцінюється почуттям власного задоволення.
Педагогіка "громадянського виховання" і "трудової школи"
Засновник - Георг Кершенштейнер (1854-1932)
На його думку, необхідно застосувати таке виховання, яке б навіювало учням “розуміння завдань держави, усвідомлення громадянського обов’язку і любов до батьківщини“.
За словами Кершенштейнера “суть трудової школи полягає у тому, щоб дати мінімум знань і максимум умінь, навичок, працьовитості, а також відповідні громадянські переконання“.
Cтавив завдання перед трудовою школою, щоб учні здобували у ній загальну трудову підготовку до майбутньої професійної діяльності.
Був прихильником подвійної системи народної освіти.
Подвійність педагогіки Кершенштейнера пояснюється його поглядами на суспільну потребу у працівниках для різних сфер діяльності.
Теорія "нового" виховання і "нових шкіл"
Ці школи повинні були забезпечити гармонійний і природний розвиток дітей і одночасно ефективно підготувати їх до виконання своїх суспільних обов’язків.
Перші “нові школи“ відкрили Е.Демолен у де-Рош (Франція) в 1889 році, С.Редді в Аббатехольмі (Англія) в 1889 році, Г.Літц і Г.Віннекен – у Німеччині в 1902-1906 роках.
“нове виховання“ ще називають “неоруссоізмом“, “неофілантропізмом“.
Характерні ознаки навчальних закладів "нового виховання"
Школи розміщуються у мальовничих природних місцях, де, на відміну від штучного казенного виховання, прагнуть запровадити виховання природовідповідне
Зміст навчання орієнтується не на енциклопедичність знань учнів, а на розвиток у них мислительних здібностей. Тут намагаються формувати не інтелектуалів-ерудитів, а людей, здатних застосовувати набуті знання на практиці.
3астосовуються “вільні“ і “активні“ методи навчання. Учнів ведуть від фактів до висновків і узагальнень, розвивають у них логічне мислення, тут практикуються самостійні студії та досліди школярів. У навчанні поєднуються колективні та індивідуальні форми роботи.
Високо поставлене фізичне виховання дітей.
Високий рівень постановки роботи в цілому. Школи, як правило, укомплектовані висококваліфікованими педагогами, їх відрізняє висока матеріальна база. Діти організовуються за невеликими групами (10-12 чол.). Хлопчики і дівчатка навчаються спільно.
Існує дитяче самоврядування за зразком парламентів тих країн, де влаштована школа.
Шкільна практика і педагогічна наука в Україні в кінці XIX - початку XX століття.
Освіта на територіях підросійської України
Середня освіта
Реформа середньої освіти регламентувалась прийнятим у 1864 р. "Статутом гімназій і прогімназій".
класичні і реальні гімназії
обидві із 7-річним терміном навчання
Реальні гімназії відкривали шлях тільки в технічні і сільськогосподарські вузи.
Класичні гімназії давали право вступу до університету
Були відмінені тілесні покарання.
Для всіх учнів запроваджувалась єдина форма одежі.
класичні і реальні прогімназії
неповні середні заклади, програма навчання яких дорівнювала першим чотирьом класам гімназій
Гімназії і прогімназії були окремо чоловічими і жіночими.
Вища освіта
1863 року було видано "Статут університетів"
Університетам дозволялась певна автономія:
право вибору вченою радою ректора
Вибирання на конкурсній основі професорів тощо
Стан вищої освіти в Україні був вкрай незадовільним
На початок XX ст. тут всі вузи зосереджувалися тільки в чотирьох великих містах: Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі.
У гімназії поступали переважно діти дворян і високооплачуваних чиновників
Початкова освіта
До початкових народних училищ відносились елементарні школи всіх відомств
Початкові училища дозволялось відкривати органам місцевого самоврядування (земствам, містам), товариствам і приватним особам.
Вчителями могли бути або церковники (священики, дяки), або світські особи.
Вчителями початкових народних шкіл могли бути і жінки.
Якість навчання у народних школах була низькою.
Навчання тут обмежувалося читанням слов’янською і російською мовами, початками арифметики та вивченням молитов.
Найкращими були земські школи
Вчителі використовували більш прогресивні методи навчання, а зміст навчання у них був дещо ширшим, що передбачав ознайомлення дітей з відомостями з географії, історії, природознавства.
Також створюються початкові школи, у яких усувалася наступність змісту освіти стосовно середніх навчальних закладів.
В підросійській Україні у всіх початкових і середніх школах навчання велося російською мовою за навчальними планами й програмами, що діяли по всій Росії.
1876 року було видано Закон про повну заборону української мови не тільки в школах, але і в суспільному житті взагалі.
Обмеженою була середня і вища освіта для жінок
Рівень освіти у всіх середніх жіночих закладах був набагато нижчим, ніж у чоловічих. Жінки практично не мали доступу в університети і вищі технічні школи, для них організовувалися лише Вищі жіночі курси.
Освіта на західноукраїнських землях
В середині XIX ст. структура початкових шкіл залишалася такою ж, як і раніше:
парафіяльні
тривіальні
головні
Середня освіта представлена гімназіями та реальними школами.
Після 1849 р. у Галичині наступає реакція, 1851 року розпущено Головну Руську Раду.
Створюються нові польські гімназії, скасовується обов’язкове вивчення української мови у гімназіях (1856), обмежується вступ українців до Львівського університету.
Важливу роль у розвитку шкільництва та визначенні змісту освіти відіграв конкордат 1855 р., за яким школа підпадала під повне підпорядкування церкві
У всіх державних і приватних школах вводилося релігійне виховання, все навчання повинно було узгоджуватись з католицькою вірою.
Всі вчителі підлягали наглядові церкви, а ті, що "зійшли з праведної дороги", звільнялися з посади.
1867 року Австрія прийняла нову конституцію, яка проголошувала рівноправність всіх народів.
Окремими законами школа визнавалася незалежною від церкви і вводилося право визначати мову навчання у приватних закладах їх власникам, а в державних – місцевим органам влади
1867 року в Галичині створюються шкільні ради.
1873 року було прийнято кілька краєвих шкільних законів, за якими в Галичині вводилося обов’язкове і безплатне навчання дітей віком від 6 до 12 років
також створювалися виділові школи у містах, які давали можливість отримувати підвищену початкову освіту учням, що не ходили до середньої школи.
Було проведено реформу педагогічної освіти.
Реформи 60-70-х років були несприятливі для українців і повністю поставили їх під владу поляків.
У законі про викладову мову в середніх і народних школах від 1867 р. польська мова ставала обов’язковою у всіх навчальних закладах Галичини.
У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях виник новий тип школи – утраквістична (двомовна).
Жіноча середня освіта була представлена приватними жіночими гімназіями та жіночими ліцеями.
На початку XX ст. продовжувала розширюватись і мережа фахових шкіл
У них вдосконалювався зміст освіти, збільшувалися терміни навчання учнів.
введення до народних шкіл т. з. "панчішкових учительок"
зверхня назва для молодих учительок, які мали малу дуже скорочену кваліфікацію
Боротьба українського народу за національну освіту й рідну мову
В 1897 р. у Києві створено «Загальну Українську Демократичну Організацію», яка об’єднувала 18 українських громад на території України, а також українські громади в Петербурзі та Москві.
. Керівництво здійснювала Рада Організації, яка мала такі функції:
Підшукування посад для свідомих українців і українців на вакантні посади;
Пропаганда української свідомості;
Видавнича справа, яку провадив видавничий гурток;
Агітація по земствах за відкриття української школи;
Відкриття книгарень;
Організація ювілеїв українських діячів.
Товариства Просвіти боролися за реформу школи, за докорінні зміни усієї системи освіти, за поширення культури і знань серед народу.
Завданнями Просвіти були:
заводити бібліотеки, музеї, читальні, книгарні;
проводити публічні лекції, звіти, загальнопросвітні курси, літературно-музичні вечори, спектаклі, концерти, вистави;
видавати книжки, журнали, часописи українською мовою;
заводити школи, стипендії, бюро праці, інші просвітні заклади;
оповіщати премії і конкурси за найкращі твори письменства та умілості.
Відрадним явищем у галузі народної освіти була поява першого українського педагогічного журналу «Світло», який виходив у період 1910-1914 рр
Завдання журналу:
спеціально .висвітлювати й розробляти питання про освітні потреби українського народу;
обслуговування потреб українського учительства;
розробляти теоретичні й практичні питання шкільного, позашкільного й сімейного виховання;
приділяти увагу шкільній хроніці;
допомагати усім заходам у справі народної освіти;
давати критику, бібліографію та огляд журналів.
Невеликий гурток українців утворив у 1881 р. у Львові «Руське Педагогічне Товариство», яке згодом було перейменоване на «Українське товариство педагогічне»
«Українське педагогічне товариство» ставило перед собою такі завдання:
подавати членам товариства як моральну, так і матеріальну допомогу;
виступати з рекомендаціями по видавництву книжок і часописів;
підтримувати виховання, як в школі, так і в сім’ї на основі рідної мови;
підтримувати контакти з подібними товариствами австрійськими та зарубіжними.
займатися заснуванням українських шкіл;
Становлення освіти в УНР (1917 – 1920 рр.)
Після проголошення IV Універсалом самостійності УНР (22 січня 1918 р.) на місці Генерального Секретаріату Освіти було створено Міністерство народної освіти на чолі з І.Стешенком.
Було проголошено курс на забезпечення можливості одержати безплатну освіту у загальноосвітніх школах усім дітям.
Запроваджувався принцип децентралізації управління освітою: право відкривати школи надавалося органам місцевого самоврядування.
Третій період (від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня 1918 р.)
Замість принципу децентралізації запроваджувався принцип централізованого управління освітою.
Новий міністр народної освіти професор Василенко відмовився українізувати існуючі школи, а висунув ідею українізації шляхом створення державним коштом нових національних навчальних закладів.
Це певним чином затримувало темпи українізації освіти.
Четвертий період (з середини грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р.)
час влади Директорії відновленої УНР.
Директорія, ставши на позицію, що тільки національна освіта може витворити активну націю, поставила освіту у своїй політиці на перше місце.
Директорія прийняла постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища учителів, про децентралізацію управління освітою.
1919 року було підготовлено "Проект єдиної школи в Україні".
За проектом планувалося запровадити трьохступеневу єдину загальноосвітню школу:
молодша школа (4 роки);
старша школа (4 роки);
колегія (4 роки).
У січні 1919 р. Директорія видала закон про державну українську мову в УНР.