Please enable JavaScript.

Coggle requires JavaScript to display documents.

Літературні напрями і течії (Сентименталізм ((Визначальні риси…

- - - - Визначальні риси класицизму:
      - — раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);
      - — наслідування зразків античного мистецтва;
      - — нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон "трьох єдностей" (дії, часу й місця);
      - — обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);
      - — у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;
      - — аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;
      - — встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на "серйозні", "високі" (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та "низькі", "розважальні" (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).
- - - - Художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.
        Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне "Враження. Схід сонця" ("Impression. Soleil levant", 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського та ін.
      - Визначальні риси імпресіонізму:
        
        — зображується не сам предмет, а враження від нього ("Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво", — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури); — імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум;
        
        — відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній в конкретній реальності;
        
        — часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа;
        
        — герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме "пасивною" здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;
        
        — найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.
      - Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника
    - - Одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.
        Теоретиком символізму вважається Ш. Бодлер. Він висунув теорію "системи відповідностей", за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв'язані в одну невиразну, містичну цілість. Завдання митця — побачити ці зв'язки, розплутати їх, показати таємничу залежність усього на світі. У 1880—90-х pp. у Франції з'являється ряд послідовників Бодлера — символістів. Найталановитіші його продовжувачі — П. Верлен, А. Рембо, C. Малларме. Символізм поширювався також в Італії (Г. д'Аннунціо), Бельгії (Е. Верхарн, М. Метерлінк), Німеччині (С. Георге, Ф. Ніцше), Англії (О. Уайльд), Польщі (М., С. Пшибишевський, К. Пшерва-Тетмаєр), Росії (Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов).
      - В українську літературу символізм прийшов через австро-німецьку та польську літератури. Засновницею цього стилю у вітчизняному письменстві стала Ольга Кобилянська. Серед помітних українських символістів можна назвати П. Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, М. Яцківа, Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, Т. Осьмачку (у ранній поезії), М. Євшана, М. Сріблянського, Г. Чупринку. Водночас слід наголосити, що український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі.
      - Визначальні риси символізму:
        
        — войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі;
        
        — підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);
        
        — культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістських виявів тощо;
        
        — спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття, зазирнути до "світу в собі".
    - - Авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Його теоретиком став поет Т. Марінетті, який пропагував радикальний розрив із усією культурною традицією: "Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости". Декларації українських футуристів були близькі до цього: "Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації... Ліквідація мистецтва є наше мистецтво... Мистецтво є пережиток минулого... Смерть мистецтву!.. Хай живе метамистецтво — "мистецтво комуністичного суспільства"!..".
      - Визначальні риси футуризму:
        
        — заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей);
        
        — прагнення до новацій, бунтівливості порушення традицій;
        
        — культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста);
        
        — переплетіння документального матеріалу з фантастикою;
        
        — у поезії — руйнування загальноприйнятої мови, використання "слів на свободі".
        
        Ознаки футуризму спостерігаємо в творчості М. Семенка, В. Поліщука, Я. Савченка, М. Бажана, Г. Шкурупія.
    - - Літературно-мистецький напрям, для якого характерні посилена увага до внутрішнього світу людини, наголошення на авторському світосприйнятті, нервова збудженість та фрагментарність оповіді, застосування символів, гротеску, поєднання протилежного тощо.
        Напрям, назва якого походить від французького ixpressio (вираження). Як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.). Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури.
        
        Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю "Поза межами болю". У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша ("97"), частково — М. Бажана (збірка "17-й патруль"), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки.
      - Визначальні риси експресіонізму:
        
        — зацікавленість глибинними психічними процесами;
        
        — заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;
        
        — оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;
        
        — суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.
    - - Стильова течія в українській літературі початку XX ст., (її ще називають соціально-психологічним, романтичним, імпресіоністичним або лірико-психологічним реалізмом), яка розвинулася з класичного реалізму. Не сприйнявши наслідувального (міметичного) принципу "зображення життя у формах життя", неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією. Часто промовиста деталь для них значить більше, ніж розгорнутий за всіма правилами реалістичного письма сюжет.
      - Визначальні риси неореалізму:
        
        — у творах поглиблений психологізм, на який скеровується вся увага;
        
        — неореаліст заглиблюється у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення;
        
        — внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви;
        
        — зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти і об'єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту.
      - Неореалізм виявився у творчості В. Винниченка, В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, І. Сенченка, В. Домонтовича (В. Петров) та інших митців.
    - - Течія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930—40 pp., а найбільшого розвитку досягла в 1950— 60 pp. Джерела екзистенціалізму містилися в працях філософа XIX ст. С. К'єркеґора.
        
        У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.
        
        Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.
      - Визначальні риси екзистенціалізму:
        
        — на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;
        
        — особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому "іншому", адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;
        
        — поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;
        
        — вишу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;
        
        — існування людини тлумачиться як драма свободи;
        
        — найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.
      - Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.
      - В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників "нью-йоркської групи", в ліриці В. Стуса. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців — дискусійним.
    - - Стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою "новоромантизмом". Зі "старим" романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.
        
        Визначальні риси неоромантизму:
        
        — неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;
        
        — герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;
        
        — головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;
        
        — зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;
        
        — неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;
        
        — відмова від типізації, натомість застосування символізму.
      - Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями "Людина", "Царівна". У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші.
    - - Європейський неокласицизм XIX ст. поставив завданням покласти в основу творчості певні канони, витворені на основі естетизму, що мав тривалий досвід, починаючи від античності, гармонійно поєднувати чуттєву красу і культурно-мистецькі ідеали. Неокласицизм заперечував модне, злободенне, мелодраматично-сентиментальне, бунтарське, примітивно-побутове. Французький неокласик А. Шеньє висунув гасло: "На теми, що нові, античний вірш складаймо!" Це стало нормою для французьких неокласиків XIX ст., які відомі більше під назвою "парнаської школи" (Ш. Леконт де Ліль, T. де Бонвіль, Л. Дьєрке, Ф. Сюллі-Прюдом та інші).
        
        Визначальні риси неокласицизму:
        
        — використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів;
        
        — проголошення гасел "чистого" мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми;
        
        — оспівування земних насолод;
        
        — прагнення наслідувати мистецтво минулих епох;
        
        — віддання переваги історико-культурній та морально-психологічній проблематиці
        
        До українських неокласиків традиційно відносять М. Зерова, М. Драй-Хмару, П. Филиповича, Юрія Клена (О. Бургардта), М. Рильського. Окрім того, В. Домонтовича (В. Петрова), М. Могилянського, А. Ніковського, Б. Тена, Г. Кочуру.