Маруся – ідеалізований образ дівчини з народу, красуні, дуже скромної, богобоязної та порядної. Докладно описано зовнішність та одяг дівчини, а також її характер. Зовнішню та внутрішню красу Марусі показано в дусі українських народнопоетичних, фольклорних уявлень про ідеальну дівчину з народу.
«Аж ось за отцевські і материнські молитви дав їм бог і дочечку. Та раді ж були обоє, і Наум, і Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж, було, куди дитина побіжить, чи до сусідів, чи на вулицю, то вже котрий-небудь, або батько, або мати, так слідком за нею і ходять».
Про набожність Марусі
«Ще маленьке було, а знала і отченаш, і богородицю, і святий боже, половину вірую. А тільки було зачує дзвін, то вже не заграється, ні засидиться дома і каже: «Мамо! Піду до церкви, бач, дзвонять; грішка не йти; тату шажок на свічечку, а другий старцю божому подати». І в церкві вже не запустує і ні до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б’є».
Про волосся
«Коси у неї як смоль чорнії та довгі- довгі, аж за коліно; у празник або хоч і недільку так гарно їх повбира, дрібушки за дрібушку та все сама собі запліта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок вінком, та заквітча квітками, кінці у ленти аж геть порозпуска…».
Про Марусину вроду
«Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці як тернові ягідки, брівоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки як цвіточки розцвітають, і між ними зубоньки неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані».
-
Про ввічливість Марусі
«Іде, як павичка, не дуже по усім усюдам розгляда, а тільки дивиться під ноги. Коли з старшим себе зустрілась, зараз низенько вклонилась та й каже: «Здрастуй, дядюшка» або: «Здорові, тітусю!» І таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться і ласкаво заговорить».
Про порядність Марусі
«А щоб який парубок та посмів би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, і ні слова й не скаже, а тільки подивиться на нього так пильно, та буцім і жалібно, і сердитенько, – хто її зна, як-то вона там загляне, – так хоч би який був, то зараз шапку з голову схопе, поклонивсь звичайненько, і ні пари з уст не мовить, і відійде дальш».
